Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

— Знаєш, раніше я думав, що справжнє щастя — це свобода, адреналін, життя без прив’язок. А потім з’явилася ти… і все змінилося.

Вона повернулася до мене обличчям й зробила вигляд, що замислилася.

— Хм, а я думала, що ти ще той впертий екстремал, який досі не вміє сидіти на місці.

— І не вмію, — засміявся я. — Але тепер я знаю, що справжня свобода — це не втікати від відповідальності, а мати ту саму людину, поруч із якою не страшно залишатися.

Тіна подивилася на мене так, ніби я щойно сказав щось неймовірно важливе.

— Я тобою пишаюся, — тихо мовила вона.

Я наблизився до неї ще ближче, відчуваючи тепло її присутності. Світ навколо ніби приглушив звуки, залишивши лише нас двох у цьому моменті.

— Ти ж розумієш, що без тебе нічого цього не було б? — запитав я, вдивляючись у її очі.

Кохана зітхнула й легенько штовхнула мене в плече.

— От тільки не треба перебільшувати. Ти завжди був впертим і цілеспрямованим. Я лише трохи направила тебе.

Я усміхнувся. Ну, можливо, трохи більше, ніж «трохи».

Раптом Тіна підняла погляд і злегка примружила очі.

— До речі, а що ти там казав про свободу? — її голос звучав грайливо, але в очах промайнув лукавий вогник.

Я здогадався, що вона щось задумала, і насторожився.

— Ну… — я провів рукою по підборіддю. — Це складне поняття. Раніше я думав, що свобода — це жити на повну, не прив’язуючись ні до кого і ні до чого.

— А зараз? — кохана схрестила руки на грудях, з цікавістю чекаючи відповіді.

Я на мить замислився, кинувши погляд на нашу доньку, яка топала своїми ніжками по травичці, а біля неї ходила Сашуля мило забаляючи малечу, на друзів, що щиро раділи за мене, на неї — жінку, яка стала центром мого світу.

— А зараз я знаю, що справжня свобода — це вибирати людей, які роблять тебе щасливим. І залишатися поруч із ними не через зобов’язання, а тому, що без них ти вже не уявляєш свого життя.

Тіна дивилася на мене мовчки, а потім, несподівано для мене, обійняла так міцно, що я навіть затримав подих.

— Іноді ти говориш так правильно, що мені навіть нічого додати, — прошепотіла вона.

— А ти додай, — не втримався я від жарту.

— Гаразд. Додам, що кохаю тебе, — відповіла кохана, відсторонившись рівно настільки, щоб заглянути мені у вічі.

— Я теж кохаю тебе, — я прошепотів у відповідь, і це просте, але справжнє признання стало відлунням у моєму серці.

Ми стояли, обіймаючи одне одного, коли до нас підійшла Сашуля, тримаючи на руках Квітославу. Вона дивилася на нас з усмішкою.

— Що ви тут причаїлися? — запитала кума, поглядаючи на нас із тим самим знайомим, трохи грайливим поглядом. — Чи хочете, щоб ми святкували без головного іменинника свята?

Я усміхнувся і, підійшовши до Сашулі, забрав з її рук мою маленьку квіточку, яка з цікавістю розглядала ґудзики на моїй сорочці.

— Ну що, йдемо святкувати? — запитав я, знову подивившись на Тіну і підморгнувши їй.

Кохана лише кивнула, її очі сяяли теплом і радістю, і ми разом швидко долучилися до друзів.

— Спочатку за іменинника, а потім за нас усіх! — проголосив Богдан, піднімаючи келих шампанського, і всі слідували його прикладу.

Світ навколо здалося трохи яскравішим, коли ми разом піднімали келихи, об’єднані цією миттю щастя.

Від авторки:

Дякую, що пройшли цей шлях разом зі мною. Кожен ваш відгук, коментар чи вподобайка — це не просто підтримка, а справжнє натхнення творити далі❤️. Якщо ви ще не залишили відгук, не забудьте віддячити автора вподобайкою та коментарем — вам це не складно, а мені приємно. Наступна книга буде трохи згодом і події там розгортатимуться в мальовничій Швейцарії. Підписуйтеся на автора, щоб бути вкурсі подій. До нових зустрічей на сторінках книг! ❤️❤️(⁠◕⁠ᴗ⁠◕⁠✿⁠)

Кінець