Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 29. Швидкість і адреналін

Христина

Чотири дні по тому

З того часу, як я повернулася до Києва, Тимур зник, ніби його й не було. Жодного повідомлення, жодного натяку на те, що він пам’ятав про моє існування. І, знаєте, це навіть зачіпало. Але ще більше дратувала Сашуля.

Вона почала повертатися до гуртожитку запізно, явно приховуючи щось цікаве. На всі мої запитання відповідала скупо: «Допомагала другові.» І все. Жодних пояснень, жодних деталей. А коли я прямо заявила, що хочу з ним познайомитися, лише загадково усміхнулася і сказала:

— Скоро сама його побачиш.

Ох і інтригантка! Тепер мені просто необхідно з’ясувати, що вона приховувала.

А ще в моїй голові все частіше крутилася та жінка — ким вона приходилася для Тимура? Мати? Родичка? А якщо коханка? Від цих думок я не могла позбутися, і кожного разу, коли мене охоплювала цікавість, я все більше й більше губилася в здогадах.

Але сповіщення на екрані телефону порушило мої роздуми, і я, наївно сподіваючись, що то Тимур, швидко взяла ґаджет до рук. Але екран висвітив інше ім’я — Маркіян. Навіть забула вже про цього «матусиного синочка», але він знов вирішив про себе нагадати.

Що йому від мене потрібно? Наше спілкування давно завершилося, і, як мені здавалося, всі питання закриті. Та, попри це, я все ж відкрила повідомлення.

«Привіт, сподіваюся, ти не забула мене. Може зустрінемося, поговоримо? Обіцяю, без мами.»

Я скептично стиснула губи. Іронія долі — як тільки ти починаєш забувати когось, цей хтось обов’язково нагадує про себе. Відповіла майже одразу, бо не бачила сенсу відтягувати очевидне.

«Привіт. Думаю, все вже зрозуміло. Я не хочу з тобою спілкуватися, Маркіяне.»

Відповідь не забарилася.

«Це ти через свого хлопця-качка уникаєш мене?»

Я аж скривилася. Якби ж то… Тимур жодного разу не назвав мене своєю дівчиною. Звісно, окрім випадку в кафе, хоча то не рахується. Я не вміла зчитувати його натяки, тому хтозна, що у нього на думці. Можливо, він просто хотів добитися мене, а потім втратить інтерес. І шукай вітра в полі…

Ще раз перечитала повідомлення Маркіяна, роздумуючи, чи варто взагалі відповідати. З одного боку, він давно мені не цікавий. З іншого – його нахабство зачіпало.

«Цікава версія. Але ні, не через нього. Просто не бачу сенсу в цій розмові.»

Відправила і вже хотіла заблокувати його, та телефон знову завібрував.

«Тобто ти навіть не даси мені шанс пояснити? Я ж не монстр якийсь, просто хочу поговорити.»

Я скептично хмикнула. Класика. Як тільки чоловікам щось не по їхньому, вони одразу переходять у режим жертви.

Мої пальці вже зависли над клавіатурою, коли несподівано на екрані вискочило інше повідомлення – цього разу від Тимура.

«Вільна? Я заїду.»

Серце на мить зупинилося, ніби спіткнулося об цей його тон – упевнений, безапеляційний. Він навіть не запитав, чи хочу я цього, не запропонував, а просто поставив перед фактом. Ні привіт, ні як справи, ні тобі ласкавого слова. Просто увірвався в мою реальність, наче двері вітром розчахнуло.

І ось тепер переді мною стояв вибір:

Залишити Маркіяна без відповіді?

Відповісти Тимуру, що я зайнята (хоча сама не знаю чим?)Чи просто дозволити подіям розгортатися так, як вони мають?

Я зробила вибір. Зітхнула й швидко набрала відповідь Тимуру.

«Заїжджай.»

Все. Вибір зроблено.

Маркіянове повідомлення я просто проігнорувала. Хай думає, що хоче. Не бачила сенсу у з’ясуванні стосунків з людиною, яка по суті мені ніхто.

Телефон поклала в сумочку, швидко глянула в дзеркало. Волосся розпущене, на обличчі — легка втома, в очах — щось схоже на очікування. Я ж не чекала на Тимура… правда?

За пів години перед будинком загальмував його чорний кросовер. Я вийшла на вулицю, і він уже стояв, спершись на дверцята, зі звичним самовпевненим виразом обличчя.

— Ну, сідай, не барись, — кинув коротко.

Я тільки закотила очі, але підкорилася. У салоні пахло чимось різким і знайомим – його парфумами, які вже починали асоціюватися з адреналіном.

— І куди ми? — запитала, застібаючи пасок безпеки.

— Побачиш.

Ніяких пояснень, ніяких натяків. Дивний він, якийсь.

Я скептично глянула на нього, але сперечатися не стала. Одні інтриганти навколо мене!

Авто рушило з місця, а я крадькома кинула на нього погляд. Зосереджений, впевнений, напружена лінія щелепи. Його пальці легко стискали кермо, а в очах читалося щось, що я не могла розгадати.

— Якщо ми їдемо на якесь божевільне випробування на виживання — попереджаю, я не в гуморі, — буркнула я.

Він глянув на мене з усмішкою.

— А що, боїшся?

Я пирхнула.

— Я багато чого боюся, але мені не подобається, коли мною керують.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍