Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 30. Без десерту? Подивимось...

Тимур

Ми мчали крізь нічні вулиці міста, залишивши за спиною рев двигунів і запах паленого бензину, а в кишені — виграні гроші. Адреналін бурлив, не встигши розчинитись у крові, я насолоджувався цим відчуттям.

Тіна мовчала, дивлячись у вікно, і я не порушував тишу. Для когось це були б просто перегони, божевілля, але для мене це було не просто хобі — це було життя. Життя, яке майже завжди приносило мені гроші і енергію на нових клієнтів в фітнес-центрі. Але ці гроші я не завжди залишав собі.

Я ніколи не гнався за багатством. У мене було все, що мені потрібно. Але інколи я відправляв гроші на лікування хворих дітей, знаючи, що вони справді можуть допомогти. Завтра ці гроші знову підуть туди, де вони реально змінять чиєсь життя. Зараз я міг дозволити собі допомогти. І хоча цей світ часто здавався мені жорстоким, я завжди пам'ятав одну просту істину, яку мені прищепила бабуся по батькові: «Якщо можеш допомогти — допоможи.» Це була її мудрість, яку я не забував навіть у моменти, коли життя ставало складним, а навколишня реальність не обіцяла нічого доброго.

Я міцно тримав кермо, зосереджуючись на дорозі, але не міг втриматися, щоб не кинути на Квіточку кілька швидких поглядів. Тіна сиділа поруч, спокійна й зібрана, ніби не помічала цього. Але в якийсь момент її пальці ледь помітно стиснули поділ сукні, а куточок губ смикнувся — вона знала, що я дивлюся.

Я усміхнувся куточками губ, не відводячи погляду від дороги. Вона могла робити вигляд, що не помічала, але я бачив — відчула. В її погляді промайнуло щось ледь вловиме, швидкоплинне, але достатньо виразне для мене.

— Що? — кинула вона, повертаючись до мене.

— Думаю.

— Про що ж?

— Про тебе.

У зелених очах блиснула — зацікавленість? Сумнів? А, може, спроба розгадати, що ж відбувалося у мене в голові.

— Якщо вже так, то розкажи мені, що ти відчуваєш до мене, Тимуре.

Що я відчував? Хороше питання.

Пристрасть? Безперечно. Бажання? Ще б пак. Але це було більше, ніж просто потреба володіти нею. Це було глибше, сильніше, немов інстинкт виживання. Вона заповнювала мене собою.

Я міг би сказати щось просте, щось безпечне. Але замість цього з вуст зірвалися слова, які сам від себе не очікував:

— Квіточко... Це більше, ніж просто почуття. Більше, ніж любов. Це як життя, яке я не уявляю без тебе.

Тіна застигла, ніби намагаючись зрозуміти, чи я не грався з нею.

— Ти серйозно? — її голос був тихий, майже нерішучий.

Я кивнув, даючи їй зрозуміти, що це не просто слова, не порожній звук.

— Ти для мене більше, ніж просто дівчина, Тіно. Ти — моя потреба. Моя залежність. І, я готовий віддати тобі все, що маю, якщо це б гарантувало, що ти залишишся поруч.

Вона мовчала. А я їхав далі, розуміючи, що відкрив перед нею щось більше, ніж почуття.

Після короткої паузи Квіточка все ж промовила:

— Я теж відчуваю щось особливе. Можливо, це й лякає мене, але я не можу більше приховувати це. Я не хочу втрачати тебе через свої страхи. Ти для мене важливий.

Я затамував подих. Мені рідко коли казали, що я важливий. Це було дивно і приємно знати, що я для неї був значущою людиною. Особливо після всіх тих шкільних знущань, які колись їй завдавав.

— Слухай, а поїхали до мене? — я підморгнув Тіні, не відриваючи погляду від дороги.

Вона примружилася, ніби зважувала всі ризики цієї ідеї фікс.

— І що ми будемо в тебе робити? Чай пити?

Ага, чай. Саме так.

— Можна спочатку і чай, — я погладив її ніжку, — а потім перейти до десерту.

Квіточка хмикнула і перехопила мою руку.

— Думаю, ти й без мене впораєшся. Тобі ж знайти дівчину на одну ніч не проблема.

Я театрально зітхнув, зобразивши нещасного.

— Я шукав… шукав… і наткнувся на твій профіль. І з того часу в мене досі нічого не було з жінками.

— Ого, яке самопожертвування! — Тіна склала руки на грудях. — Виходить, я руйную тобі життя?

— Ага. Причому жорстоко, — удавано зітхнув. — Я вже не пам’ятаю, як це — бути щасливим чоловіком…

— Драма пішла, — Квіточка скептично усміхнулася, спостерігаючи за моїми стражданнями. — Ще трохи, і я заплачу.

— Ну, а що? Ти увірвалась у моє життя, вкрала всю увагу, заполонила думки і залишила ні з чим.

— Біднятко!

— Якби ти знала, як важко жити, коли кожного разу, коли я закриваю очі, переді мною з’являється твоє спокусливе тіло...

— Давай так, — Тіна схрестила ноги, ніби збиралася винести вердикт. — Якщо ти зараз замовкнеш і перестанеш мучити мене своїми монологами, я погоджусь на чай.

Я одразу зробив жест «замок на губах» при цьому дивлячись на дорогу.

— Ох, ну гаразд. Але тільки чай, без десерту!

— Подивимося…

— Що?

— Я кажу, подивимося, чи в мене є нормальний чай. — Я лукаво усміхнувся. — Ну що, ти готова до найкращого чаю у своєму житті?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍