Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

— А він хоча б без снодійного?

— Обіцяю, ти не заснеш. Це буде… дуже бадьора ніч.

— От цього я і боюся…

— Та годі, — я усміхнувся. — Я ж джентльмен.

— Ага, я вже оцінила твоє джентльменство, коли ти тягнув руку до моєї ніжки.

— Це не я, це рефлекси. І взагалі, я ж не винен, що ти маєш такі провокаційні стегна.

Тіна засміялася й похитала головою.

— Отже, чай. Без десерту. Без провокацій.

— Окей, без провокацій. — Я серйозно кивнув, але в очах явно жевріло щось інше.

— Я зараз бачу, як ти вже плануєш щось підступне.

— Та ні, що ти! — Я зобразив невинність. — Просто думаю, який чай тобі запропонувати… Можливо, щось заспокійливе?

— Я тебе благаю, не треба цих натяків.

— О, у мене ще й освіжаючий є!

— Якщо він так само освіжає, як твої жарти, то я, мабуть, візьму воду.

Я притиснув руку до серця.

— Яка жорстокість!

— І це ще я тебе пожаліла, погодившись на чай, — Тіна хмикнула. — А могла б залишити тебе тут, наодинці зі своїми рефлексами.

— От і добре, що не залишила. Бо, Тіно, попереду в нас незабутня ніч.

— Не перегинай.

— Добре-добре, — я підняв руку. — Просто… ти не пошкодуєш.

— Побачимо.

Вона повернула голову до вікна, а я, задоволено усміхнувся дивлячись на дорогу.

***

Христина

Коли ми зайшли до квартири Тимура, я одразу зупинилася на порозі, окидаючи поглядом інтер’єр. Тут не було того звичного безладу, який я чомусь очікувала побачити. Все виглядало лаконічно й ретельно продумано — кожен предмет мав своє місце, а простір дихав мінімалізмом. Світлі відтінки, майже, стерильна чистота… Я була вражена.

— Ого, — тихо промовила я, окидаючи поглядом простір, немов шукаючи хоч один слід хаосу. — Я думала, буде якийсь бардак. Але це… зовсім не те, що я уявляла.

Тимур усміхнувся, немов чекав, що я саме це скажу. Він не виглядав здивованим моєю реакцією, і лише знизив плечима.

— Ну, знаєш, приводити дівчат у брудну квартиру не моя фішка, — відповів він з іронічним виразом обличчя. — Тож довелося помучитися і прибрати бардак, на який ти розраховувала.

Я засміялася, все ще не зовсім вірячи в те, що бачу.

— Ти молодець! Але хтось, здається, мені обіцяв найкращий  чай у моєму житті.

Тимур усміхнувся ще ширше, а його погляд став зовсім невинним, але він приховував більше, ніж здавалося.

— Вже йду готувати, — мовив і попрямував до кухні ставити чайник.

Я хвилинку постояла оглядаючи все, а потім пішла слідом за ним, відчуваючи, як його присутність захоплювала мене. Кожен його рух був настільки впевнений, що це не могло не заворожувати. Тимур стояв на кухні, поставивши електричний чайник гріти воду, а заодно взявши з шафки коробочки чаю, і раптом я усвідомила, як сильно хотілося мені бути поряд з ним.

— Тобі який, з бергамотом чи малиною? — запитав він, погляд його був спокійним, але в очах палала іскра, яка змушувала моє серце битися швидше.

Я мовчки підійшла ближче, відчуваючи його теплоту навіть на відстані.

— З бергамотом і дві ложки цукру, — промовила я, сідаючи на стілець біля столу.

Його усмішка стала більш виразнішою. Тимур обережно насипав у ситечко заварку і поставив на чашку, після чого повернувся до мене.

— Тимуре, я бачила жінку того дня. Вона тебе обіймала. Хто вона? — запитала я, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все вирувало.

Це питання не давало мені спокою. Я мусила почути відповідь. Навіть якщо це схоже на ревнощі, мені потрібна правда.

Тимур відвів погляд, наче вагаючись, а потім, зітхнувши, заговорив:

— Вона... моя матір.

Моє серце стислося.

— Ми не бачилися одинадцять років, — продовжив він. — У нас завжди були холодні стосунки. Я не чув від неї чи батька слів про любов. Ніколи. І знаєш, у п’ятнадцять я чомусь вирішив, що не заслуговую ні на любов, ні на те, щоб любити.

Я мовчала, не знаючи, що сказати.

— А тепер вона хоче повернутися в моє життя, — Тимур коротко посміхнувся, але в його посмішці не було радості. — І я не знаю, що з цим робити.

Весельський зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Вибач, за те що я зробив тобі боляче, — додав після паузи. — Насправді я просто намагався вбити в собі почуття. До тебе.

Він нарешті підняв на мене погляд, і в його очах жевріла втомлена щирість.

— Але знаєш, що найкраще? — глухо мовив він. — Я закохався в тебе вдруге.

Я дивилася на нього довго, здавалося вічність. Колись я мріяла побачити в його очах каяття. Думала, що ніколи не зможу забути, як він змушував мене страждати.