Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Але зараз переді мною стояв не той хлопець зі школи.

— Я пробачила тебе, — сказала я нарешті.

Тимур сіпнувся, наче не повірив.

— Ти... серйозно?

— Так, — кивнула я. — Але не тому, що твої вчинки можна виправдати. А тому, що я кохаю тебе.

Весельський завмер. Його очі темніли від емоцій, яких він не намагався приховати.

— Ти… що? — його голос зірвався на шепіт.

Я не відвела погляду.

— Я кохаю тебе, — повторила тихо, але впевнено.

Він різко вдихнув, ніби мої слова вибили з нього повітря.

— Після всього, що я тобі зробив?

— Ти більше не той хлопець, — відповіла я. — І я більше не та дівчина, яка тебе боялася і ненавиділа.

Почувши як клачнув чайник, у квартирі стало якось тихо. Тимур провів рукою по обличчю, ніби намагався прийняти реальність. Потім підійшов до мене.

— Ти дала мені шанс… — його пальці легенько торкнулися моєї руки, — а тепер я тебе захищатиму і більше нікому не дам скривдити.

І знаєте, я йому вірила. Піднявшись зі стільця. Я сплела наші пальці разом.

— Подивимось, як добре ти вмієш тримати обіцянки, — усміхнулася я.

Тимур не відповів. Він просто нахилився і торкнувся моїх губ, наче боявся, що я зникну. Але я не зникала. Я була тут. З ним.

Його губи торкнулися моїх обережно, майже несміливо, але я відчувала в цьому дотику силу — ніби він нарешті дозволив собі повірити, що я поруч. Що я дійсно пробачила.

Мої пальці стиснули його руку, і він, ніби отримавши дозвіл, поглибив поцілунок. Тепло Тимура огортало мене, змушуючи забути про все — про минуле, про біль, про сумніви. Був тільки він.

Коли ми відсторонилися, Тимур торкнувся мого обличчя, його великий палець легко провів по щоці.

— Це не сон? — пробурмотів він, вдивляючись у мене так, ніби боявся, що я зникну.

Я усміхнулася.

— Ні. Але якщо ти не припиниш дивитися на мене, як на диво, я, можливо, передумаю.

Весельський хрипло засміявся й опустив голову, торкаючись чолом мого.

— І все ж, я не можу повірити, що ти тут. Що ти більше не ненавидиш мене.

Я погладила його руку великим пальцем.

— Колись я ненавиділа. Але тепер...

— Тепер що?

Я подивилася йому в очі.

— Тепер у тебе є шанс довести, що ти гідний мого кохання.

Тимур більше не вагався. Його губи знову знайшли мої, але цього разу в поцілунку не було ані страху, ані сумнівів. Лише гаряче, нестримне бажання. Його руки опустилися до моїх сідниць, притискаючи мене ближче, так, ніби він хотів відчути кожен мій подих, кожен удар серця.

Я втратила контроль над собою. Мої пальці заплуталися в його волоссі, я жадібно відповідала, віддаючи йому всю свою пристрасть. Ненависть, біль, прощення — усе змішалося, перетворюючись у вибухову суміш емоцій.

— Ти зводиш мене з розуму, — прошепотів Тимур, пересуваючись губами до моєї шиї, залишаючи гарячі сліди своїх доторків.

Я затамувала подих, відчуваючи, як його пальці вільно ковзали по моїй спині, змушуючи мене тремтіти.

— І що ти з цим робитимеш? — запитала я хрипло, ледве стримуючи себе.

Він підняв голову, його очі горіли небезпечною пристрастю.

— А що ти дозволиш мені зробити?

Його голос був низьким, глибоким, пробираючи мене до самих кісток. Усе в ньому кричало про силу, про владу, але зараз цей хлопець чекав мого дозволу. Чекав мене.

Я піднялася на носочки, знову торкаючись його губ.

— Доведи, що ти мій.

Тимур не зволікав. Його губи знову накрили мої — наполегливо, жадібно, з тією самою пристрастю, що палала між нами. Він обійняв мою талію сильними руками, змушуючи мене відчути кожен м’яз його напруженого тіла.

Я зірвала з нього останні залишки контролю, коли вп’ялася пальцями в його плечі, впиваючись нігтями. Його гарячий подих торкнувся моєї шкіри, коли він нахилився до мого вуха.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я цього чекав, — його голос був хрипким, повним стриманого бажання.

Його губи ковзнули вверх — уздовж щелепи, до чутливої точки на моєму вусі. Моє тіло зрадницьки вигиналося йому назустріч.

— Тимуре… — я прошепотіла його ім’я, і це зірвало з нього останні кайдани.

Він притиснув мене до стола, пальці Тимура досліджували мою шкіру, залишаючи гарячий слід. Я втрачала контроль, губилася в його дотиках, у гарячкових поцілунках, у тому, як він нашіптував моє ім’я, ніби воно було єдиним, що тримало його в реальності.

— Скажи, що це не сон, — його погляд був темний, палаючий.

Я провела пальцями по його бороді знову притягуючи до себе.

— Якщо це сон… — я торкнулася його губ, — то не буди мене.