Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Але якщо ніхто не дізнається… - таємниче прошепотів хлопчик.

Чоловік покосився на учня:

- Треба уточнити у когось зі старших вчителів. Але навіть, якщо не можна п’ятикласникам – ви вже скоро переходите у шостий. Думаю, пара місяців різниці великої ролі не грає. Зроби йому фігурок з паперу. Йому має сподобатися, - завзято кивнув.

- Добре, наставнику, - швидко вклонився Хаол та спритно втік.

Було підготовлено більше десятка різних фігурок: квітів, тварин, магів, просто предметів і символів. Хлопчик навіть склав язик полум’я з паперу. Створив невеликий ящик, склав туди усі фігурки, притиснувши їх одна до одної, начарував кришку і почав писати листа. Нажаль, закінчив Хаол вже ближче до ночі, тож відправка подарунка здійснилася тільки вранці, перед уроками. Цього дня яструб не прилетів.

Наступного дня птах також не поспішав. Хлопчик сидів на подвір’ї вже півгодини, зажурено чекаючи листа у відповідь. У голові вже починали крутитися неприємні думки.

«Може йому подарунок не сподобався? – сумно вдивлявся Хаол у сірі хмари. – Чи його вчителі забрали? Може через хмари та іспити випускників, яструб загубився? Може він через дощ змокрів і летіти не може…?» - жалібно обійняв коліна, занурюючись у журбу дедалі сильніше.

Однак не довелося хлопчику сидіти довго. Відносно скоро, на поріг академії прибув папуга, що закликав одного з вчителів спуститися до дороги. Хаол провів того очима:

«От би і до мене пташка прилетіла…» - засмучено стискався він у грудку.

Минуло хвилин двадцять, як педагог повернувся із якимось невеликим, але важким ящиком у руках. І попрямував до Хаола. Учень, помітивши це, напружено насупився.

- Тобі посилка, Хаоле, - усміхнувся чоловік і протягнув йому двома пальцями підписаний конверт.

Хлопчик спантеличено оглянув коробку, взагалі не розуміючи, що Вайо міг прислати. Попросив вчителя допомогти віднести ящик до кімнати. Викладач погодився.

Коли Хаола, нарешті, полишили, він жваво відкрив листа і стрімко почав читати, бажаючи дізнатися що це за коробка і що у ній в середині. Деякі слова засмутили хлопчика, однак після прочитання, він тільки зітхнув:

- Ну нічого. Нових фігурок тобі зроблю, - перевів погляд на ящик. – Так зрадів, що половину фігурок випадково спопелив, - вдавився сміхом і прийнявся за свій подарунок.

Це було велике кругле та пласке каміння чорного кольору, від якого ширилося тепло. Хаол узяв один камінець. Помацав.

- Хіх, - задоволено притулив його до щоки, насолоджуючись теплом.

На іспит з дощу він відправився сповнений ентузіазму. Не ідеально, але один з основних предметів все ж склав. І хлопчик виявився навіть не останнім серед свого класу.

- Третій з кінця! – радісно стрибав Хаол біля Ракора.

- Який ти молодець, - хвалив його наставник, пестячи по голові.

Цим самим днем, але парою годин пізніше, хлопчик прибіг до свого улюбленого викладача із новим листом.

- Наставнику! Наставнику! Відправте Вайо, будь ласка! – протягнув йому конверт.

Чоловік на це видихнув із нотками втоми.

- Хаоле, - повернувся він до учня, що знітився від подібної реакції, - нумо поговоримо про твого друга?

- Нумо, наставнику… - невпевнено відповів підопічний, почавши м’яти кінчики конверту.

- Хаоле, ви вже спілкуєтеся певний час. І доволі активно переписуєтеся, обмінюєтеся подарунками.

- Ви до чогось хилите, наставнику…?

- Давай зробимо амулет зв’язку?

- Амулет зв’язку? – спантеличився Хаол. – Це як? Ми тільки амулети відстеження вчили.

- Це амулет, завдяки якому ви зможете спілкуватися на відстані. Ходи, - махнув до себе. – Я допоможу тобі.

Протягом трьох годин, вчитель пояснював хлопчику принцип дії такого амулета, його правила, можливості та обмеження. Був обраний найбільш підходящий матеріал для Вайо, розмір, деталі. Хаол начарував блакитну стрічку. Ракор приступив до створення медальйону. Залучив до нього учня.

Спільними зусиллями викладача та його підопічного було створено невеличкий медальйон з золота. Він мав невеликий отвір по центру, що поєднувався із краями амулету п’ятьма нерівними стовпчиками, які нагадували за формою блискавки.

- Він такий гарний… - шепотів хлопчик, розглядаючи прикрасу.

- І дуже корисний, - тихо відповідав чоловік. – Коли Вайо створить такий самий медальйон для тебе – ви зможете спілкуватися без листування.

- Скоріше б… - сором’язливо посміхнувся Хаол, вкриваючись рум’янцем.

Нову посилку та переписаний лист вони відправили журавлем вже надвечір, сподіваючись, що птах встигне долетіти до необхідної академії до настання сутінок.

Відповідь з’явилася на порозі навчального закладу тільки через день. Це був орлан із маленькою коробочкою та конвертом. Хаол прибіг до брами одразу після іспиту з володіння водними потоками. Побачив посилку, лист. Швидко усе забрав та втік до кімнати. Почав стрімко читати послання.

- Хм, - із посмішкою відкрив він коробочку. – Вайо, - побачив там ідентичний по розміру дерев’яний медальйон із отвором по центру. – Вайо, - узяв його, сказавши це прямо у кільце.

- А? – почулося розсіяне у голові. – Хаоле! – миттю повеселішав хлопець. – Як же довго до тебе той орел летів! Я вже думав, що він загубився!

- Хаха! – радісно огледів він червону стрічку, на якій тримався медальйон. – Просто у мене іспит був! Тому затримався! - почав задумливо гратися стрічкою, дивлячись на хмари за вікном.

- Іспит? Водний отой?

- Хах, так!

- І як результати?

- Доволі непогано! Вчитель навіть похвалив мене!

- Який ти молодчина, мій Хаоле!

- Хаха! Так! – зніяковіло порожевів хлопець.