Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Наставнику… - став учень ще тихше.

- Так…? – уважно слухав його той.

- Наставнику, ем… Наставнику, - притулився він до серця старшого, - просто є хлопчик…

Вчитель повільно підняв куточок губ.

- Він ем… Він з Червоної лілії, - тихесенько продовжував Хаол. – І… Ем…

- Вайо?

Хаол застиг, ніби його схопили на страшенному злочині, за який він ще не знав яке його чекає покарання.

- На Фестивалі кольорів я його так і не зустрів, - тихо продовжив Ракор. – Скажи, він хороший хлопчик?

- Він… - зашарівся учень. – Він швидко бігає… Веселий… Кмітливий… - ще схвильованіше м’яв Хаол пальці.

- Він люб’язний?

- Ну… - відвів хлопчик не дуже зручний погляд у сторону. – Певною мірою…

- Сподіваюся, не зовсім грубіян?

- Ні-ні! Наставнику, він добре себе поводив! То я… - винувато похнюпив голову. - Налетів на нього і збив з ніг… Можна зрозуміти його нелюб’язність…

- А як він себе вів із тобою? Не ображав?

- Ні. Він… - легесенько посміхнувся, соромлячись показувати це старшому. – Коли ми бігли від інших – тримав мене за руку та дивився, аби я не відставав… - таємно зіщулився, починаючи усміхатися більше.

- А як він спілкувався із тобою? Не говорив якихось неприємних слів?

- Він був доволі… Милим… - ще сильніше стиснувся, не в силах пережити своє щастя у серці.

- Скільки йому? У якому він класі? 

- У п’ятому, - кивнув. – Ми однолітки.

- Добре… - зі спокійною душею видихнув вчитель. – То… Саме цей хлопчик є причиною твого замріяного стану останніми днями? – задоволено уточнив.

- Наставнику! – злякано вирівнявся рум’яний Хаол та подивився йому в очі. – Нічого я не замріяний! І нічого Вайо не є причиною!

Ракор лиш посміхнувся цим словам.

- Не придумуйте! – продовжив учень. – Ми просто друзі! – червонів він сильніше, бачачи, що вчитель йому не вірить. – І все! Нічого я не мрійливий!

«Мій учень закохався…» - видихнув чоловік.

- То тобі цей Вайо не подобається? – із підступом запитав Ракор.

Хаол в мить став червонішим за помідор.

- Як друг! – крикнув він на вчителя. – Вайо – мій друг!

«Такий приємний милий друг,» - покачав старший головою.

- Друг так друг, - відвів він усміхнений погляд у сторону. – Але ж ти хочеш зустрітися зі своїм другом? – повернувся чоловік до хлопчика. – Побалакати з ним, погуляти…

Учень ніяково заховав свій погляд.

- Я можу послати йому листа…

- Правда? – миттю пожвавився Хаол та глянув на викладача.

- Так, - кивнув той. – Однак я сумніваюся, що твій друг буде радий, якщо ти не складеш іспити, - хитро примружився: – Нумо договір? Я допоможу тобі із твоїм другом, а ти обіцяєш мені зосередитися на навчанні.

- Ви чесно допоможете мені?

- А я колись підводив тебе? – усміхнувся Ракор.

- Ні… - опустив він голову.

- Отже допоможу. І з другом, і з підготовкою до іспитів.

- Тоді, ем… - відвів учень погляд у сторону. – А коли ви зможете відправити листа? – повернувся до вчителя. – Можна спочатку лист, а потім я буду практикуватися у магії?

- Обіцяєш? – хитро посміхнувся Ракор.

- Обіцяю, наставнику, - рішуче кивнув хлопчик. – Своєю стрічкою клянуся, - показав на основу хвоста.

Викладач поглянув туди, посміхнувся і кивнув.

Хаол написав листа вже за годину. Віддав наставнику запечатаний конверт і прослідкував за тим, як він створює журавля, вішає йому на шию послання за допомогою стрічки. Провели птаха на двір та відпустили у небо.

- А тепер, - завзято повернувся Ракор до учня, - практикуватися.

- Угу, наставнику… - задумливо кивнув хлопчик, проводжаючи пернатого у небо.

Яструб із відповіддю прилетів вже на наступний день, після уроків. Один з вчителів зустрів його на пороз академії, подивився хто адресат і віддав конверт учню, який побіг із ним до кімнати, наче ошпарений.

Близько тижня переписувалися хлопчики, відправляючи один одному листи кожен день. Ділилися захопленнями, враженнями про день, своїми планами, на щось жалілися і просто спілкувалися, деколи поділяючи одну і ту саму думку. Хаол кожен раз чекав нового листа, як востаннє. Після уроків він з усіх ніг біг на двір, питав у вчителів, чи не прилітав яструб. Якщо він не прилітав, сідав десь на камінь і спрямовував погляд у небо, видивляючись знайомого птаха. Коли нарешті отримував лист – стрімголов мчав до кімнати, відкривав його і жадібно читав, одразу писав відповідь. Із нею він біг до духовного наставника та просив відправити конверт назад. А вже потім натхненно йшов із вчителем Ракором до майданчиків за академією, аби практикуватися у магії.

Та невелика розмова і ініціатива із листами дуже плідним чином позначилася на хлопчику. Після прочитання послань, він був готовий рвати і чаклувати все підряд. Літали блискавки, лив дощ, створювалися хмари і туман. Деяку увагу викладач приділив побутовій магії. Тож чаклувалися предмети, їжа, меблі, інші речі. Учень був нестримним у своїй спразі до чаклунства. Таким енергійним та живим Ракор його ще ніколи не бачив.

Але от минуло десять днів від початку листування і після занять, як то Ракор уже звик, до нього прибіг Хаол. Однак у цей раз без нового послання.

- Наставнику! – схвильовано гукнув його учень, притискаючи прочитаного листа до грудей.

- Хаоле? – одразу занепокоївся той, подумавши, що щось сталося.

- Наставнику! Я хочу зробити Вайо подарунок!

- Подарунок? – миттю перемінився і зацікавився чоловік. – Який? – нахилився до підопічного.

- У тому і проблема… - ніяково затихнув той. – Я не знаю… Який подарунок може сподобатися магу Червоної лілії?

- Хм, - вирівнявся Ракор, спрямувавши задумливий погляд до хмар. – Подарунок для когось з Червоної лілії…? Взагалі, вони люблять усе, що може горіти… О, Хаоле, - жваво глянув він на дитину. – А зроби йому якихось фігурок з паперу. І власними руками, і матеріал горючий. Але треба уточнити, чи взагалі можуть їх п’ятикласники тримати у себе в кімнатах папір… - насупився викладач, дивлячись удалечінь.