Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

15 Друг

Наступні кілька днів, що були вихідними, Хаол був такий розсіяний та задумливий, ніби усього навколишнього світу не існувало. Він пропускав повз вуха слова вчителів та Войши, який намагався зав’язати із ним діалог на березі ставка. Часто гуляв на одинці, роздивлявся небо, слідкував за рибками і переважно мовчав, перебуваючи у своєму світі.

Коли заняття повернулися, зібраності хлопчика більше не стало. Він так само часто відволікався, дивився через вікно на хмари, щось малював на полях у зошиті, замість того, аби писати конспект, а на практичних заняттях майже не старався, із легкою байдужістю реагуючи на критику педагогів.

Пройшло усього два дні такого легковажного стану, перед тим, як викладачі почали жалітися.

- Я ще закривав очі на його малюнки у зошитах, - стримуючи невдоволення говорив Вромон Ракору, - але зараз… Він взагалі нічого не пише! Як він збирається складати іспити? На практичних заняттях у хмарах літає! І це не в прямому значенні цього слова! – погрозив пальцем. – Дощ у нього слабкий! Хмара – нестабільна! Що він взагалі собі думає?

- Я… - розгублено відповідав молодий наставник. – Я поговорю із ним. З’ясую, що сталося.

- І зроби це якомога скоріше! Ти бачив розклад іспитів? Іспит з дощу 17 серпня! Це вже за два тижні! А він у хмарах літає! Поверни його з небес на землю!

- Так, так, - кивав. – Я миттю займуся цим.

Щойно уроки закінчилися, Ракор прийшов до кімнати Хаола. Постукав. Коли його запросили – увійшов.

- Хаоле, - із важким видихом почав він, - щось сталося?

- М? – розсіяно глянув на нього хлопчик, який тільки поклав сьогоднішні зошити на стовпчик інших. - Ви про що, наставнику?

- Вчителі жаліються на те, що ти їх не слухаєш на уроках, - пройшов Ракор до письмового столу та взяв з нього найвищий зошит. – Не пишеш нічого, - прогонув сторінки.

Від такої дії, у Хаола кров у жилах охолола, а очі викотилися так, ніби ось-ось випадуть з очниць.

- Н-наставнику, - схопився він за зошит, заважаючи гортати.

Вчитель підозріло покосився на учня:

- Хаоле, чим забита твоя голова? – відвів погляд на інші зошити та узяв наступний.

- Усяким, наставнику, - миттю вихопив він і цю роботу, притиснувши обидва зошити до серця.

- Мені жалілися не тільки на твою розсіяність останнім часом, - прослідкував Ракор за реакцією. – Окрім того, сказали, що ти ще і малюєш на уроках, - узяв наступний предмет і швидко підняв руки до стелі, почавши розглядати сторінки.

- Наставнику! – у паніці почав стрибати Хаол, намагаючись дістати до зошиту. – Це моє! Це особисте! – піднявся на ліжко та спробував вихопити роботу.

- Так, математика – це дуже особистий предмет, - відвернувся він спиною до вихованця, продовжуючи шукати якісь малюнки, серед рівнянь.

- Наставнику! – схопив учень його за голову, протягуючи долоню до роботи. – Віддайте!

- Я перевіряю, як ти ведеш зошити, - спокійно гортав Ракор різні теми. 

- Це моє! Наставнику!

- Звісно твоє. Мої роботи вже давно знищені.

- НАСТАВНИКУ! – низьким обуреним голосом закричав хлопчик.

- Хаоле, я так і оглухнути можу. Не кричи не мене, - зупинив зміну сторінок, нарешті натрапивши на один малюнок.

- Це моє! – усіма силами намагався Хаол забрати зошит, але не дотягувався рукою.

- Хм, - зацікавлено перемінився викладач, розглядаючи творіння.

Це було схематичне зображення вчителя із легкою дужкою-посмішкою. Перегорнув сторінку і тут педагог вже щось писав на дошці, викладаючи матеріал. Ще сторінка – з’явився новий персонаж – учень у формі п’ятого класу, що перед зляканим вчителем розплющив ногою цятку із вісьмома лапками. Ракор обернувся на хлопчика. Той розгублено поглянув на старшого, на свій малюнок, стрімко почервонів, зістрибнув з ліжка та забився під стіл, де обійняв свої коліна. Наставник прослідкував за цією реакцією і неквапливо почав гортати зошит до сьогоднішнього дня.

Малюнків там було дійсно багато, ледь не на кожній сторінці. І показували вони увесь шлях їх прототипів з моменту прибуття Ракора до академії у ролі нового вчителя. Тут був і букет з бузку, і жаби з рибами, і як педагог заспокоював лють хлопчика, як дарував ляльок…

Чоловік тихо шморгнув носом та швидко витер очі, які раптом змокріли. Опустив погляд під стіл. Відклав зошит, опустився на присядки і протягнув руки до учня, закликаючи до обіймів.

Хаол нерішуче та схвильовано покосився на цей жест. Відвів погляд, ніби стидаючись за те, що вчитель побачив його малюнки. Трохи повагався і все ж виповз. 

- Хаоле… - ніжно огорнув його викладач, заплющуючи очі.

- Наставнику… - пригорнувся до нього підопічний.

Ракор стиснув хлопчика міцніше.

Так сиділи вони протягом декількох хвилин, не в силах відсторонитися один від одного.

Однак все ж тендітна тиша була порушена. Вчитель тихо шморгнув носом і витер скупі сльози, які він не думав, що взагалі хоч хтось колись побачить.

- Наставнику… - підняв Хаол погляд до нього. – Ви що, плачете…?

- Ні, - втягнув він соплі, відвернувши обличчя у бік. – Пилинка в око попала, - підняв голову, заважаючи сльозам впасти на щоки.

- Одразу в обидва, наставнику? – іронічно змінився хлопчик.

- У тебе тут так пильно, Хаоле…

- Наставнику… - втішно обійняв його учень.

Педагог у відповідь стиснув підопічного.

- Але на заняттях все ж таки слухай вчителів, - продовжив Ракор, згадавши, що він сюди прийшов задля повчань. – На тебе так жаліються… - непомітно шморгнув носом.

- Добре, наставнику… - затихнув той.

- Скажи, Хаоле, що тебе хвилює? – опустив він погляд до дитини. – Ще зовсім нещодавно ти не був таким розсіяним.

- Просто… Ем… - опустив Хаол очі. – Наставнику, - ніяково зашепотів хлопчик, починаючи червоніти сильніше, - просто… - вивільнив свої руки та почав їх м’яти. – Є… Ем…

- Скажи, що таке? – із шепотом нахилився Ракор до нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍