Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

звичкою. Він читає людей, як розгорнуті книжки, навіть звіддалік у тьмяно освітлених приміщеннях.

Цих дівчат йому прочитати неважко. Та, що має коротку стрижку, багато базікає, підкреслюючи свою думку руками й часто роззираючись на людей у барі. Друга дівчина спокійніша, краще володіє собою; вона скидає під столом черевики, і Доріан якоїсь миті навіть відчуває, що заздрить їй. Вона тут із цими людьми почувається як удома, але слухає їх особливо уважно. Тих двох ця дівчина знає, але не так добре, як би їй цього хотілося.

А ще є хлопець.

Його обличчя майже повністю відвернуте в інший бік, світло вихоплює із затінку профіль, коли він підіймає свій коктейльний келих, а коли відвертається, вираз обличчя цілковито зникає в тіні вологих від снігу кучерів.

Доріан чекав на хлопчика. На студента. На жменьку університетських кліше. Але це чоловік. Юний, але чоловік. Чоловік, від якого він у захопленні. Чоловік, який до того ж вивчає комп’ютерні ігри.

Доріан дивиться на нього й не бачить, не може прочитати бодай дрібки фактів про нього. Раніше він подумки вживав слова «соціальна тривога» і «самітник», але зараз дивиться не на таку людину. Сором’язливість — крихітна неприємність, що випарувалась уже після половини першого келиха. Хлопець слухає більше, ніж говорить, проте, коли озивається, у його поведінці нема нічого недоладного. Час від часу він посуває окуляри ближче до перенісся і,напевно, п’є «Сайдкар», однак, очевидно, попросив не вкривати вінця келиха цукром.

Прочитати цього чоловіка він не може. Це дратує, як книжка, яку маєш, але не можеш торкнутися. І це розчарування аж занадто добре знайоме.

— Як книжка?

Доріан зводить погляд і бачить у себе за плечем офіціантку, що підливає йому води. Вона, мабуть, прибігла перевірити рівень його напою в келиху. Напівповний він чи напівпорожній — це вже залежить від рівня оптимізму. Він глипає на книжку у своїх руках. «Таємна історія»[49]. Доріан потайки завжди мріяв про такі глибокі, як на її сторінках, стосунки, та не знайшов їх, а тепер уже досяг такого віку, що сам не вірить, буцімто колись це станеться. Він уже прочитав цю книжку сім разів, але не розповідає цього офіціантці.

— Дуже цікава, — відповідає чоловік.

— Я починала читати ту, з пташкою[50], але так і не змогла в неї заглибитися.

— Ця краща, — запевняє Доріан доволі прохолодно, щоб покласти край флірту. Її усмішка вже не така тепла, але все ще приязна.

— Матиму на увазі, — каже вона. — Повідомте мені, якщо щось знадобиться.

Доріан киває і знову звертає увагу на те, що відбувається трохи вище за край його книжки. Вирішує, що компанія, за якою він спостерігає, дружить не так міцно, як персонажі в його руці, але щось між ними є. Наче кожен окремо здатний на таку глибину, якщо не на вбивство, але опинився не в тій компанії. Не зовсім у тій.

Доріан спостерігає за їхнім столиком, за жестами рук і за тим, як приносять їжу, спостерігає, як щось змушує всіх трьох розреготатися, і мимоволі теж усміхається, а тоді ховає усмішку в келиху.

Щокілька хвилин він похапцем оглядає приміщення. Натовп чималенький, напевно, через те що барів у цьому містечку не так уже й багато. Доріан глипає на Тенніелову[51] ілюстрацію з грифоном над барною стійкою і замислюється, чи називав хтось колись бари на честь Що-Не-Черепахи.

Під вивіскою мало не на вузол зв’язалося ще кілька відвідувачів. Малознайома дівчина підіймає долоню в жесті, що начебто привертає увагу бармена, та коли її рука пролітає над тацею з келихами, що чекають, коли їх віднесуть на столи, Доріан помічає справжню мету цього руху. Майже невидима ниточка потрошку потрапляє до «Сайдкара» без цукру й розчиняється в рідині.

Дівчина йде, анітрохи не привернувши уваги бармена, спершу прослизає до анонімної групки пияків, а тоді зникає у дверях. Не залишайся, щоб подивитися. Доріан знає це. Він час від часу порушував це правило, щоб достеменно переконатися. Новіші найманці не гають часу на нюанси рекомендацій. А це, безумовно, варте того, щоб порушити правила.

Він може все так і залишити.

Доріан неодноразово власноруч робив щось подібне. І навіть гірше. Доріан пригадує останній раз (останній раз), і руки починають тремтіти. На мить він опиняється в темній готельній кімнаті іншого міста, і все, що здавалося йому правильним, насправді є хибним, світ перекошується, а тоді чоловік знову опановує себе. Він опускає книжку.

Чоловік замислюється, чи порошок у цьому конкретному келиху — слабша версія іншого серйозного засобу для амнезії. Жоден з них відстежити важко, а той, хто його проковтне, кілька годин відчуватиме запаморочення, потім зомліє і прокинеться з жахливим похміллям або взагалі не прокинеться.

Доріан підводиться зі стільця, коли офіціантка бере тацю, і, діставшись до неї, вирішує водночас, що порошок, мабуть, — серйозна штука та що це не має значення.

Так просто було наштовхнутися на офіціантку й вибити її тацю з усім вмістом з рук на підлогу, просто перепросити за вдавану незграбність, запропонувати допомогу й почекати, поки від тебе відмахнуться, а тоді повернутися до свого столика, наче це був пункт призначення, а не відправна точка.

Як усе призвело до цього? Одна книжка, один чоловік. Роки таємниць і нудьги, а тепер усі події наполегливо хочуть відбутися водночас.

Він уже занадто зацікавився. І сам це знає. З якого дива це взагалі має бути дотичним до нього?

Несподівано цікавий юнак встає з-за свого столика, залишаючи дівчат базікати на самоті. Він розвертається і йде до затильної частини бару. Щойно він зникає з поля зору тих, хто сидить за столиком, щось у його обличчі змінюється. Дається взнаки не сп’яніння, з’являється мрійливість, наче він десь не тут, заблукав у тумані думок. А ще у виразі обличчя промайнула ледь помітна тривога. Дедалі цікавіше. Доріан озирається через плече на столик і зустрічається поглядом з однією з дівчат. Вона швидко опускає очі й веде далі розмову, записуючи щось на коктейльній серветці. Але вона бачила його. Спостерігала, як він спостерігає.

Час іти.

Доріан відкладає книжку й засуває під порожній келих занадто багато грошей як на один коктейль задля хороших чайових. Коли Закарі Езра Роулінз повертається за свій столик, чоловік уже стоїть під снігом, уникаючи калюжок світла від вуличних ліхтарів.

Звідси Доріан може бачити столик, що за матовою шибкою скидається на імлисту тінь, однак не схожу на інші тіні, які ворушаться всередині.

Він знає,