Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

Паперова зірочка, складена з вирваної книжкової сторінки

Серед снігу стоїть олень.

Кліпни — і він зникне. Чи був це олень, а може, то було щось інше?

Певно, це був невимовлений словами смуток, або необраний шлях, або ніким не відчинені двері?

А може, це був олень, що промайнув між деревами та зник, не потурбувавши своєю втечею жодну гілочку?

Олень — це нездійснений постріл. Утрачена нагода.

Украдена, наче поцілунок.

У ці нові безтурботні часи з їхніми новими методами олень іноді затримується трохи на довше. Він чекає, попри те що раніше ніколи не чекав, ніколи не мріяв зачекати й не чекав, щоб замріятися.

А тепер чекає.

Щоб хтось здійснив постріл.

Щоб хтось простромив його серце.

Щоб знати, що його пам’ятатимуть.

Закарі Езра Роулінз спускається вузькими сходами під статуєю, а персидський кіт не відстає від нього. Сходинки під ногами потерті й нерівні, одна кришиться від його кроку — хлопець ковзає на три нижче й витягає руки вбік, намагаючись відновити рівновагу. Позаду нього нявчить кіт, граційно прокладає собі шлях над рештками поламаної сходинки і знову зупиняється, опинившись біля хлопця. «Кривляка», — каже котові Закарі. Кіт нічого не відповідає. «Кривляка», — повторює голос десь унизу. «Луна», — думає Закарі. Чітка запізніла луна. От і все. Він сам майже вірить цьому, але вуха кота притискаються до голови, і він сичить у темряву, а Закарі задкує, не знаючи, чому вірити. Він обережно спускається останніми сходинками й відчуває полегшення, коли кіт рушає назирці.

На виступі внизу стоїть лампа. Така, що в ній колись цілком міг жити джин, а тепер лише плюскається олія. Лампу оточують якісь мотузки й натягнуті шворки, а ще механізм, схожий на кремінь, біля вогника. Вона, мабуть, запалилася автоматично, коли хлопець увійшов. Лампа — єдине джерело світла в кімнаті, тож Закарі береться за її вигнуту ручку. Коли він підіймає лампу, золотий диск під нею рухається слідом, смикаючи за мотузки та шворки. Десь у стінах приглушено клацає, а в темряві миготить якась іскра. У протилежному кінці темного коридору запалюється ще одна лампа, яскравий вогник, що світлячком указує шлях уперед. Закарі йде коридором з лампою, кіт не відстає. Посередині коридору світло вихоплює ключ із кільцем, що висить на гачку в стіні.

Хлопець простягає руку й бере ключ. «Ня-а-а-а-в-р-р-р», — зауважує кіт, схвалюючи, не погоджуючись або не зважаючи на його дії. Закарі несе ключ і лампу далі коридором, а кіт і темрява рухаються назирці. У кінці коридору є ніша з іншою лампою, схожою на ту, яку він тримає в руці. Під нею Закарі бачить округлі двері з гладенького каменю без жодних позначок, окрім замкової шпарини. Він вставляє в неї ключ із кільцем, і той клацає та повертається. Хлопець штовхає камінь, відчиняючи двері. Лампа в його руках і та, що на стіні, миготять. Кіт сичить на щось за дверима й задкує до коридору. Закарі чує, як тварина злітає нагору сходами, чує, як камінь поламаної сходинки кришиться ще більше, а потім западає тиша. Він глибоко вдихає і заходить до кімнати.

Пахне багнюкою та цукром, трохи схоже на парфуми Мірабель. Промені світла від лампи падають на деталі кам’яних колон і прикрашених візерунками стін. Перед хлопцем височіє п’єдестал, підвищення із золотим диском. Він ставить лампу на диск, і той опускається під її вагою. Лунає металеве клацання. Запалюються лампи, що висять на колонах по периметру кімнати. Деякі з них, щоправда, залишаються темними: їм бракує ліхтарів або просто скінчилася олія. За колонами кімната розкреслена довгими подовжніми альковами. Закарі дивується, чому це місце здається йому знайомим, а потім бачить на краєчку одного із затінених місць руку скелета. Це склеп. Якусь мить хлопцеві хочеться втекти, помчати за котом нагору сходами. Але він не піддається цій спокусі. Хтось захотів, щоб він побачив це місце.

«Хтось або щось, — думає він, — має бути тут». Закарі заплющує очі, опановує себе й далі досліджує кімнату. Починає з її «мешканців». Спершу думає, що вони муміфіковані, але, підійшовши ближче, бачить, що смужки тканини навколо їхніх тіл укриті текстами. Більшість висохла й розклалася разом зі своїми володарями, але деякі можна прочитати.

Співає собі під ніс, коли думає, що ніхто її не чує.

Перечитує одні й ті самі книжки, аж поки не зрідниться з ними.

Ходить залами босоніж, тихенько, як кіт.

Усміхається так легко й часто, наче цілий світ дарує йому задоволення.

Вони загорнуті в спогади. Спогади про те, ким вони були за життя. Закарі читає все, що можливо прочитати, не торкаючись до них. Речення, що розплутуються, і думки, що з’являються в променях світла.

«Він більше не хотів бути тут», — повідомляє одна смужка з текстом, обгорнута навколо зап’ястя, яке тепер доречніше називати кісткою, і Закарі замислюється, чи означає це саме те, про що він подумав. В одній з ніш стоїть урна. У ній немає спогадів. Інші теж порожні. Закарі береться розглядати решту кімнати. На деяких колонах вирізьблені зубчасті орнаменти, похилі поверхні здаються п’єдесталами для ламп. На одному підвищенні лежить книжка. На вигляд вона надзвичайно стара. Палітурки нема — це просто сяк-так з’єднані сторінки. Закарі якомога обережніше бере книжку. Пергамент розсипається в його руках на шматки, падаючи клаптиками на підвищення. Закарі зітхає, і дихання кидає на підвищення біля його ніг ще кілька клаптиків. Хлопець намагається не надто засмучуватися через це. Можливо, книжка, як і люди навколо неї, уже покинула цей світ. Він