Джон Гришем - Бар «Когут»

все по місцях. Якщо Ґорді правий — а вони були певні, що це так, — Реклі усвідомить, що вони сіли йому на хвіст і мають докази. Він може почати заперечувати якісь дрібниці або визнати, що є власником чи керівником цілого ряду установ. А ще він може все заперечувати й погрожувати судом.

Він спокійно поклав схему на стіл і промовив:

— Цікаво, але неточно.

— Гаразд, — сказав Марк. — Бажаєте обговорити детальніше?

— Не бажаю. Якщо оприлюдните цю схему, начувайтеся.

— Ми вчинимо позов за дифамацію і наступні десять років будемо вас марудити, — додав Стрейхан.

— Послухайте, — завдав контрудару Марк, — ви вже вдавалися до цієї тактики залякування позовом, і очевидно, що це не працює. Ми не боїмося ваших вихвалок про переслідування у судовому порядку. З нас нічого не стягнеш. Починайте вже говорити.

— Це правда, — додав Тодд. — Ми хотіли б уникнути судового позову. А що конкретно, на ваш погляд, не так у нашій схемі?

— Я не відповідатиму на ваші запитання, — відрубав Реклі. — Проте кожен недолугий журналіст мав би знати, що, згідно із законом, ні я, ані будь-хто іще, не може володіти юридичною фірмою, не будучи її компаньйоном. І жоден юрист не має права бути компаньйоном більш ніж в одній фірмі.

— Ми не стверджуємо, що ви власник чотирьох фірм, ви просто ними правуєте. Взяти, скажімо, цю фірму, «Ретліфф і Косґроув» — її очолює ваш друг Марвін Джоккеті, якому пощастило бути командитним компаньйоном у фірмі «Варанда Кепітал». Інші три фірми пов’язані в такий самий спосіб. І керуєте всією зв’язкою — ви. Наймаєте у всі чотири фірми випускників власних юридичних шкіл на привабливі ставки. Потім ваші юридичні школи рекламують ці прекрасні досягнення своїх учнів, аби звабити якнайбільше довірливих дітей, які, вступивши до студентських лав, платитимуть за вашу псевдоосвіту. Це шахрайство, Реклі, і це блискуче. Усе законно, просто непорядно.

— Отут ви помиляєтесь, хлопці, — сказав Стрейхан, знову гигикнувши, однак на цей раз із відчутними нотками стурбованості.

Задзижчав телефон Реклі. Він вийняв його з кишені, послухав і сказав:

— Добре, заходьте.

Одразу відчинилися двері, увійшов чоловік, зачинив за собою двері й став край столу з паперами в руках.

— Це Дуґ Брум, мій керівник служби безпеки, — повідомив Реклі.

Марк і Тодд подивилися на Брума, але той на них навіть не глянув. Надівши окуляри, він доповів:

— На Марка Фінлі та Тодда Маккейна нічого немає. Шукали всю ніч і вранці — все марно. Жодної статті, блогу, книжки, будь-якої згадки в інтернеті. Є Марк Фінлі, який пише про садівництво для г’юстонської газети, але йому п’ятдесят років. Ще один веде блог про Громадянську війну, але йому шістдесят. Ще один колись написав статтю в студентську газету в Каліфорнії, але після закінчення вишу став дантистом. Крім цих — нікого. Щодо Тодда Маккейна. Знайшли лише одного журналіста — живе у Флориді, пише для місцевого журналу. Отже, якщо ці двоє заявляють, що вони журналісти, то вони забуксували на старті. Щодо імен: загалом по країні нараховується чотириста тридцять один Марк Фінлі та сто сорок два Тодда Маккейна. Ми перевірили кожного, ніщо не збігається. А ось вам найцікавіше: обидва пред’явлені на вахті посвідчення водіїв, видані округом Колумбія,— хто б міг подумати! — підробки.

— Дякую, Дуге, — сказав Реклі. — Це все.

Дуг вийшов із залу й зачинив за собою двері.

Реклі та Стрейхан вищирились. Марк і Тодд намагалися зберегти самовладання. Відступати було нікуди. Марк спробував приборкати нерви, кинувшись в атаку:

— Просто вражає! Яка видатна робота!

— Справді вражає, — відгукнувся і Тодд, хоча обидва роздумували над тим, чи не кинутися прожогом до дверей.

— Гаразд, хлопці, яким тепер нема віри, зізнавайтеся, хто ви та що замислили?

— Ви не відповідаєте на наші запитання, а ми не будемо відповідати на ваші. Неважливо, хто є ми. Головне, що нам дещо відомо про вас і, якщо ми оприлюднимо наш матеріальчик, буде викрито вашу аферу, і це вам так не минеться.

— Хочете грошей? У цьому вся сіль? — допитувався Стрейхан.

— Ні, зовсім ні. Наші плани не змінилися. Знаходимо належного репортера й віддаємо все йому. У нас є файл, у якому ще багато чого цікавого. Наприклад, покази свідків: колишніх співробітників ваших юридичних фірм, які вважають, що їх просто використовували з пропагандистською метою; зізнання колишніх викладачів ваших юридичних шкіл. Є всі дані про погані результати проходження випускниками ваших шкіл адвокатського іспиту. Є дані про те, що ви збільшили прийом до шкіл у той час, як уряд відкрив позикову скарбничку для тисяч непридатних учнів. Є більше десятка особистих «подяк» від ваших студентів, які закінчили школи з обтяжливими боргами та не змогли знайти роботи. Здоровенний такий файл. І все це зіллється на перші шпальти.

— А де цей файл? — спитав Стрейхан.

Тодд заліз до кишені сорочки, вийняв «флешку» й недбало кинув її через стіл.

— Усе там. Читайте й ридайте.

Не звертаючи на це уваги, Реклі сказав:

— І в «Таймс», і в «Джорнал» у мене є зв’язки. Мене запевнили, що вони нічого про це не знають.

Марк подивився на Реклі й з превеликим задоволенням промовив:

— Брехня. Зухвала, безглузда брехня. Думаєте, ми повіримо, що ви знаєте там усіх і вся? І не просто знаєте, а вони вам довіряють настільки, щоб ділитися з вами інформацією для внутрішнього використання? Сміх та й годі! І я це чую від людини, яка ховається від пролаз-репортерів. Облиште, пане Реклі.

— Ну, — втрутився Стрейхан,— я справді знайомий з адвокатами «Таймс» і «Джорнел», і можна сміливо на всю сраку закластися, що в них немає ніякісінького бажання брати участь у процесі про дифамацію.

— Жартуєте? — розсміявся Тодд. — Та вони залюбки на це підуть, бо можна розкрутити фірму на тисячу баксів година. Вони моляться, щоб на їхніх клієнтів позивались щодня.

— Верзеш казна-що, синку, — сказав Стрейхан, аби щось ляпнути.

Схема їх явно злякала, укупі з тим фактом, що Марк і Тодд не ті, за кого себе видають. Реклі відсунув стільця, підвівся і пішов із філіжанкою до кавника. Самозванцям напоїв не пропонували. Він неквапом націдив собі зі срібного кавника, кинув у філіжанку дві грудки цукру і, поринувши в думки, повільно розмішав. Потім повернувся до столу, сів, сьорбнув і спокійно сказав:

—