Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

- Мрії? - щиро здивувалася я. - Ну... Ай!

Руслан різко перекинувся, підім'явши мене під себе.

- Так-так? - невинно сказав він. - Я дуже уважно слухаю. Про мрію і про чоловіків. Або, може бути, ти вважаєш, що є краще за мене?

В зелених очах танцюють смішинки, але ось в тоні немає й натяку на жарт. І інтуїція дала зрозуміти, що занадто випендрюватися не варто.

Жінки! Любі мої! Якщо вас затиснули в недвозначною позі недвозначним чоловіком - на все погоджуйтеся! Розберетеся та помститеся потім! Коли об'єкт розслабиться і втратить пильність.

- Треба подумати, - по можливості намагалася зберегти незворушне обличчя і не реагувати на провокації власного тіла. - Відразу так і не скажеш.

- Люба моя, ти провела зі мною на одній території стільки часу, - невинно заявив Руслан, вигладжуючи моє стегно, - що я тепер скомпрометований. Тому, щоб відновити моє добре ім'я та зберегти честь, тобі доведеться сходити зі мною до ЗАГСу.

- Це найдивніша пропозиція руки і серця, яке мені тільки доводилося чути, - поділилася я думкою.

- Зате щире, - ні краплі не зніяковів він і знову притиснувся до моїх губ.

А я... я не дуже заперечувала.

***

Але щастя тривало недовго. Руслану подзвонили з роботи і повідомили, що він терміново потрібен. І чим раніше, тим краще. Як виражається Скрипка, я почула вперше. Втім, як потім за це вибачається - теж. І цілує до стану нестояння. Ну ладно, перебільшую, але все одно приємно.

Збирався Руслан на реактивній швидкості, брав квиток на автобус і... знову проклинав неспокійних клієнтів, які хотіли вести справу саме з ним, вважаючи, що Айдар хоч і гарний хлопець, але Скрипка краще.

Тому все вийшло досить зім'ято. Руслан велів тут не засиджуватися, давши зрозуміти, що буде дуже чекати. Але благо, що підступні ремонтники погодилися прийти завтра, а не післязавтра. Як би не хотілося, а затриматися в Херсоні мені доведеться.

- Гаразд, - зітхнув Руслан, - якщо знадобиться відгул - тільки скажи, це не питання. З роботою вирішимо. А живемо ми під одним дахом, тут я спокійний. Але все одно…

«Все одно» тривало хвилин двадцять на сходовій клітці. Можна було б і довше, але, по-перше, холодно, по-друге, він запізнюється на автобус, і по-третє, Марія Семенівна може підглядати.

Через деякий час я зайшла в квартиру і сіла на першу-ліпшу поверхню.

- Думки, вишикувалися! - прошепотіла одними губами, задумливо втупившись на вишиту картину з журавлями та в'єтнамським будиночком.

Це взагалі що таке було і як тепер з цим жити?

Я провела, кхм, день з чоловіком. Хоча за каноном повинна бути ніч. Але ніч зараз тільки настане. Руслану довелося мчати на найближчий автобус, тому що наступний тільки завтра і в дуже невідповідний час.

Я йому подобаюся, він мені теж. Навіть щось там сказав про ЗАГС. Але чого тільки не скажеш, коли прагнеш побільше молодого тіла і трохи менше розмов.

Але те, що Руслан зараз поїхав - це навіть добре. Чи зможу прийти в себе і згадати, навіщо взагалі сюди приїхала. Розберемося з працівниками, а потім до Києва. А там…

Таємниче «там» кокетувало та ховалося за туманом, прямо як тюль на вікні Марії Семенівни до того, як вона вирішила робити ремонт. Показувати себе доступно і ясно не хотіло, доводилося здогадуватися.

Вирішивши, що не варто забивати собі голову всякими дурницями, я полізла в шафи і почала наводити порядки серед решти речей. Так, частину забрати, частину переслати. Зрештою, там у мене Сашка є на випадок, якщо посилки прийдуть, а я ще не приїду.

Думка про Чубач змусила ніяково потоптатися на місці. М-да, недобре якось. Сама втекла, а подругу і колишнього чоловіка закрила в одній квартирі, немов двох тарантулів в банку.

Десь в куточку свідомості світилася боязка надія, що Сашка та Ярик не влаштували армагеддець, а все ж помирилися. Ну або хоча б розійшлися без тяжких тілесних ушкоджень. Все ж будинку діти і все таке. Але...

Я зітхнула. Надій мало, треба б подзвонити подрузі. Нехай Ярослав і єдиний мужик, взявши прізвище якого, Сашка більше не стала її міняти, але цього явно недостатньо, щоб у них все налагодилося.

Однак десь там, на іншому краю ментального завіси і тонкого світу, спрацював заклик: у мене задзвонив телефон. Відбившасяна дисплеї фотка Чубач здалася якоюсь загадковою та до жаху самовдоволеної. Тут же виникло відчуття, що вона вже щось знає. Хоча цього й не може бути.

- Алло? - все ж прийняла я дзвінок, затиснувши трубку між вухом і плечем і продовжуючи розбирати речі.

Хм, звідки у мене я жовта сукня в горошок? Я ж його віддавала племінниці Марії Семенівни? Або я віддала їй бірюзову кофту? Дивно, одні загадки. Може, якщо так поритися, я знайду казна-куди зникли годинник з зозуленька, чайник і ковзани?

За цими роздумами я не відразу зрозуміла, що Чубач мені щось говорить.

- Вітко! - гаркнула вона так, що я мимоволі підстрибнула і мало не заплуталася в яскраво-зеленому шарфі з срібними цяцьками, купленому в індійському магазині.