Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

З мосту гарно видно всі щогли суден навіть у внутрішніх басейнах заводів Куйбишева та Комінтерну. Але горбатим цей міст зроблено не для цього, а щоб під ним могли проходити пароплави, не завалюючи щогли. Колись тут ремонтували китобоїв та середні траулери з Одеси, Севастополя й Керчі. Колись їхав повз цей завод на тролейбусі, і здавалося, що проїжджаєш якийсь ліс зі щогл та антен, так багато суден збиралося в затоні на ремонт. Зараз в усьому заводі я побачив лише дві щогли. Й обидві вони, вочевидь, належали «Вадічці».

— Бурячкові привіт, — сказав таксер на прощання. — Від Гоші.

ГУДОК

Те, що я побачив щогли «Вадічки» з мосту, ще нічого не означало. Переді мною виникла не те щоб неочікувана, але неприємна перешкода на прохідній заводу. Старий служака з заводської варти (ВОХР) відмовлявся пропускати мене на територію, бо мене не вписано до суднової ролі. Суднова роль — це документ, до якого вписано всіх членів команди та пасажирів. Щоб мене вписали до суднової ролі, мені потрібно було потрапити на борт «Вадічки» і знайти старпома. Але як мені потрапити на той борт і знайти того старпома, якщо мене не пускають через прохідну, бо мене не вписано до суднової ролі…

— То зателефонуйте… — пропонував я.

— Телефон не працює, — незворушно бурчав ворошиловський стрілець.

— То пошліть когось, хай викличе старпома до прохідної.

— Кого послати? Ти не бачиш, що я сам?

— Речі у вас залишити можна? — спитав я у ворошиловця.

Я вийшов з прохідної, пройшов із півкварталу і зрадів. Дірка в паркані була на місці. Я потоваришував з нею ще зі своєї першої курсантської практики на цьому заводі. Минали роки, десятиліття, змінювалася дирекція та форми власності, а дірка була невмирущою. На цій прохідній перепусток ні в кого не вимагали.

Ледь я протиснув черево через вічну дірку, загув заводський гудок. Це не сигналізація спрацювала. Гудок закликав пролетарів на обід. Спочатку кволо, кахикаючи, а потім, наладнавшись, зовсім як колись.

І я немов відчув себе на п’ятнадцять років молодшим. Тільки от ліз через дірку не в тому напрямку. Бо курсанти-практиканти зазвичай використовували цю дірку між режимним та безконвойним світами для того, щоб втекти з роботи, а не щоб на неї потрапити.

ЕКІПАЖ

Отже, екіпаж на «Вадічці» підібрався з бувалих моряків, яким жаба цицьки вже не раз давала, та не дала. Були серед них і мореплавці передпенсійного віку, як-от старший механік Петренко, яким через загибель ескадри, не описану жодним Корнійчуком, вже просто не було куди подітися, крім «Вадічки»: англійської Петренко не знав безнадійно. Старпомом у рейс ішов його ж, страмеха, син — Петренко, що саме розійшовся з дружиною і перебрався мешкати до батьків. То батько його заодно й на «Вадічку» влаштував: каюти старшого помічника та старшого механіка на «Вадічці» були поряд. Така династія.

Старпом та стармех — головні антагоністи в тій трагікомедії, яку італійці звуть «віта ді бордо» — життя на борту. Один командує «рогатими» (палубною командою), інший — «духами» (мотористами та механіками). Одному кортить усе вифарбувати й надраїти, іншому — все замазати мастилом і тавотом. Один відповідає за дизелі, інший за борти. І на швартовках стармех з осудом крякає при кожному реверсі — особливо несприятливому для дизелів режимові роботи, а старпом, як навмисне, перекидає ручку машинного телеграфа з «середнього вперед» на «повний назад» і реверсує, бо вболіває не за дизелі, а за борти.

— Що ж твої механіки в масних черевиках з машини просто по палубі ходять, — лаявся Петренко-старпом.

— А що їм, літати? Ти вже у шльопанці в коридорі доперевзувався, зовсім за двері виставили, — приплітав заборонені подробиці особистого життя опонента Петренко-стармех.

— Просидів би ти під арештом в Африці стільки, як оце я, і тебе теж виставили б, не сподівайся, — махав рукою Петренко-старпом, ображався на батька остаточно й грюкав дверима своєї каюти. Він щойно повернувся з Африки, куди потрапив ще за радянської влади, до нашого дивного незалежного суходольного життя середини дев’яностих, і в’їжджав у це життя з труднощами й нервами.

А були в екіпажі й цілком адаптовані до постескадреного незалежного життя молодики, як-от другий помічник Сашко, який навіть став власником двох автостоянок з охороною на мікрорайонах Острів та Шуменський, але чомусь з радістю готовий був покинути ті джерела свого надприбутку майже напризволяще і пертися в той рейс на Батумі. Кажу ж — Сезон.

Ну, кухаря Юрка ви вже знаєте, він саме повернувся з Перської затоки з «саплаїв» — так називають судна-постачальники, що возять на бурові вишки всілякі труби та журнали «Плейбой». При цьому, хоча весь час довелося курсувати між іранськими та еміратськими портами, на берег Юрка не випускали дев’ять місяців. Лише портом повештатися, до прохідної. Крім того, Юрко виявився наймолодшим членом екіпажу «Вадічки», а це, я вам скажу, завжди додаткове навантаження: усяк матрос вважає своїм обов’язком брати тебе на кпини.

ЖІНКИ В ЕМІРАТАХ

— Там, в Еміратах же, горілки зовсім нема, як же ти дев’ять місяців на «саплаї» тому відсидів? — глузували механіки Ігор та Вітьок. Вони все робили разом, ці Гвинтик зі Шпунтиком. Хіба що вахту окремо стояли. Але один якраз зміняв іншого.

— Чого це нема? — обурювався за дружні Емірати Юрик. — Є, у фрішопі в порту. Сто доларів пляшка.

— А з жінками як в арабів? — встрявав зі своїм артільний матрос Бурячок, якому я мусив передати привіт від таксиста Гоші. — Вони ж усі в паранджах ходять, а невірних дружин біля ганебного стовпа камінням побивають. Важко тобі було там, Юрко, ой важко. Я б не витримав.