Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

образився і пішов зі своєї риболовецької управи на «Вадічку». І на «Вадічці» він вже пропрацював з перервами та підмінами щось років із п’ять. Тож, фактично, з ним устиг поплавати чи не кожен херсонець, бо див. вище, що казав старпом Сергійко про «Вадічку» та херсонців. Серьогу Арташезович колись несподівано відмовився брати на «Вадічку» другим помічником капітана, сказавши, що вік у Серьоги вже старпомський. І Серьога пішов старпомом на той пароплав, з якого його й забрали до італійської буцегарні. Нелегалів вони везли до Європи чи що… Арташезович на таке ніколи не погоджувався, хоча і йому якісь аферисти колись пропонували. ТАКСИСТ Таксист усю дорогу слухав якусь херсонську ФМ-станцію. Не шансон. І це вже було добре. Мабуть, відчуваючи урочистість моменту мого першого побачення із судном вже в новому статусі, DJ у радіостудії увімкнув Скрипку: Рідне місто, місто Херсон, Миліше тебе нема. Білі стіни гарних домів, Балкони на цих домах. А я іду, гукаю тебе Гуляти до зорі. І ми Самі Гуляємо. Місто квітне, наче букет. Дарую його тобі. Чисті площі, митий проспект, В них дивляться ліхтарі. А ми вночі, над нами — зірки, Нікого скрізь нема. І голос твій, і потиск руки, І перший поцілунок. Серед дерев дихання зібрав, Тебе я зупинив. Кажу Тобі: «Я люблю». Були, були, були. Були, були, днини. Були, були, були. Моє життя, кохання моє, Товариш мій — Херсон. Спілки, шлюби — В твоє ім’я.[15]

— Отакої, — тільки й мав присвиснути я, розраховуючись із таксистом за дорогу від вокзалу до набережної. «Вадічки» біля причалу не було.

— Тю, — мовив таксист. — Ти б так зразу й казав, що тобі на «Вадічку». Вони вчора в завод пішли. Сідай назад.

— Люблю Херсон, — нелогічно відповів я таксистові. Він так і не допетрав, за що саме я Херсон люблю, а став викручувати кермо на зворотний шлях.

Мені не залишалося нічого, окрім спитати:

— А в якому заводі? Комінтерну?

— Ображаєш — Куйбишева, — засміявся таксист.

Завод Комінтерну колись ремонтував торговельні судна, а Куйбишева — рибальські.

Таксер був нашою людиною, бо знав, що таке контри між рибальським та торговим флотом. У таксеровій обізнаності не було нічого дивного. Кожен другий херсонський мужчина ходив у моря. Або ще й досі ходить. Або ще піде.

— «Тюльку» закінчив? — спитав у мене таксер, коли ми саме проїздили навчальний корпус рибного морехідного училища з антенами радарів на даху.

Радари були застарілими. На них би історію радіолокації вивчати. Але таксерове питання вимагало відповіді, а не лекцій з електрорадіонавігації.

— Аякже. Одинадцята рота, — відповів я, облишивши у спокої радари.

— Четверта, — зареготав таксер, бо намічалися вже інші, внутрішньорибальскі контри — між судноводіями та механіками. Четверта рота була механічною.

Ви теж помітили, що найгірші контри якраз між майже родичами? Між галичанами та волиняками чи там між одеситами й молдаванами? Про двохсотлітні контри між Херсоном та Миколаєвом я взагалі промовчу. Кожен матч між місцевими футбольними командами завершувався розбитими шибками в навколишніх кварталах незалежно від того, хто виграв цього разу. Хоча ці два міста навіть будувалися за одним генпланом. Спочатку побудували Херсон. А потім, щоб не витрачатися ще раз, Миколаїв. Мабуть, між трамвайниками та тролейбусниками теж існують контри. Перевірити останнє на місці мені не випадало: найближчі трамваї ходили аж у Миколаєві.

— Спокійно, я радист, а не штурман, — посміхнувся я таксерові.

Радисти в протистоянні «рогатих» та «духів» намагалися участі не брати, бо були «дятлами». Втім, якщо доводилося, «дятли» все ж тяжіли до штурманів. Давалося взнаки спільне вивчення радіолокаторів, які штурмани потім ламали, а радисти ремонтували й матюкалися. Це ж який на «Вадічці» мусить бути радар? Теж антикварний?

Таксист уже вилетів на горбатий міст на Карантинний острів, де розташовані всі суднобудівні заводи в Херсоні.