Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

class="book">— Та… — починає про жінок в Еміратах Юрасик, але початок цієї розповіді ми опускаємо, це в автора увімкнувся внутрішній автоцензор. Тим паче, що самого автора ще й на борту немає, валандається десь по причалах, розшукуючи «Вадічку», і з’явиться він лише на заключній фразі Юрасика: «…а тоді дивлюся на дамоччин кітель, а вона — капітан другого рангу. Ледве втік».

— Виявилось, що авіаносець «Ентерпрайз» саме до порту зайшов, а в Штатах дамочки теж на флоті служать. І просто шаленіють, бо з підлеглими субординація не дозволяє, а де ти непідлеглого візьмеш на авіаносці, якщо ти вже капітанша другого рангу?

— Від дамочки — втік? — не вірить Бурячок.

— А ти зміг би з капітаном другого рангу? — регочуть механіки вже з Бурячка.

Юрик хоч і молодший член команди, але на нього де сядеш, там і злізеш. Завжди стрілки переведе на кого треба. Та ще й — кухар. Сваритися з такою важливою на судні людиною нікому не варто, навіть капітанові. Бо все минеться. Шторми, штилі, літа й зими. І тільки їсти морякові хотітиметься завжди.

Ніколи не сваріться з судновими кухарями, любі друзі. Це найперша заповідь бувалого моряка. Я от колись ту заповідь порушив, і… Та про це я вже розповідав. Юрасик зі мною якраз товаришував.

— Марконі приїхав! — голосно сповістив він товариство, щойно я просунув свою бородату фізію до дверей кают-компанії. І відразу ж виставив через віконечко камбуза ще одну порцію смаженої риби й картоплі. Мабуть, таки справді чекав на мене. Був понеділок. На флоті — рибний день.

СТОРОННІ

Але сиділи за столом у кают-компанії і сторонні люди. Між нами кажучи — бандюки. Це я не тому кажу, що один з них сидів саме на штатному стільці радиста, а другий — взагалі геволт! — на місці самого Арташезовича. Професія в людей така була.

Чого не буває зі сторонніми через незнання флотських традицій, за якими сидіти на капітанському місці — зась, хай навіть усі інші стільці в кают-компанії потрощило тринадцятиденним тайфуном у Східно-Китайському морі (докладніше див. у Джозефа Конрада, капітана з Житомирщини). Але цей незабутній прикид, цей бандюцький міфологізований спецодяг, ці малинові піджаки, чорні светрики-водолазки, «лицарські» ланцюги на бичачих шиях, «гайки» на пальцях, волосся йоржиком… Бандюки, мабуть, були з провінції: і в Києві, і в Херсоні мода на малинові піджаки вже пішла в історію буремних дев’яностих.

— А Марконі — це хто? — поцікавився один з бандюків, той, що менший, з перебитим боксерським носом.

— Радист, — запопадливо пояснив доброзичливець з команди (як потім виявилося, Бурячок).

— Начальник радіостанції, — поправив я доброзичливця з притиском на «начальник», бо був єдиним начальником на пароплаві, всі інші начальники сидять на березі і передають якраз через мене свої напрочуд доцільні поради та накази, в яку сторону пароплавові плисти. Підлеглих у мене, до речі, ніколи не було. Точніше, був один практикант колись, і через нього я… Я був справжній начальник — і все.

На слові «начальник» у бандюків щось клацнуло під зачісками йоржиком. Це було слово з їхнього семантичного поля посеред усіх цих незрозумілих «чифів», «ДІДІВ», «ревізорів», «кандєїв» і «драконів» та інших прізвиськ моряків на судні, залежно від штатного розкладу. Слово ж «начальник» в їхній бандюцькій професійній підмові перетиналося зі словом «опер» чи казна з чим ще, я ту підмову професійно не вивчав.

— Це ми на твоєму місці сидимо? — здогадався той, що менший. І скомандував тому, що більший: — Андрюхо, вставай, хазяїн прийшов (от з яким словом перетиналося в нього «начальник» у синонімічному ряду).

Але краще б той Андрійко не вставав. Чи бачили ви коли-небудь Омельченка поруч із Кличком? Ну, коли Сан Санич на радощах на ринг вискакував у Лас-Вегасі чи ще коли? Я далеко не мерської статури, але поряд з тим Андрійком відчув себе шкетом з першого курсу поруч із пам’ятником адміралові Ушакову. Андрійко встав так рвучко, що розтрощив плафон на стелі. Плечем. Тільки друзки розлетілися по тарілках. Пізніше виявилося, що Андрійко штангіст і вставати повільно без штанги не вміє.

— Та сидіть-сидіть, я на боцмановому місці пообідаю, — отетеріло замахав я рукою в гіпсі, а навкруги вже все реготало.

Спочатку обережно гигикнув Бурячок. Потім зарохкав хтось із механіків, потім, уже не стримуючись, зареготала решта, з адміралом Макаровим на портреті олією включно.

Це був гарний дебют на «Вадічці». Саме про такий дебют на легендарному судні я мріяв усі довгі роки своєї флотської кар’єри.

ФРАХТ

З першого погляду було зрозуміло, що «Вадічку» на цей рейс зафрахтували. Саме ці, кажу без тіні негативу, бандюки. Ви помічали, як трансформувалася сама назва їхньої кармалюцької професії з часу відродження на початку «перебудови»? Спочатку їх романтично звали заморським словом «рекетири», потім — виробничим словом «бригада», потім вони якось непомітно стали «охороною», а хто не тримав носа за вітром і стати «охороною» не встиг, почав зватися вже з відтінком іронії — «бандюком». Остання їхня назва — «рейдери», але в ті часи про рейдерство ще не чули.

Скажу відразу, що наші бандюки зробили всі можливі помилки молодого фрахтівника. Не буду перераховувати їх, щоб надмірно не збільшувати обсягів цього твору, було їх щось із сто сімнадцять. Це я вам як погорілий фрахтівник кажу, була така помилка в моїй морській біографії, коштувала вирваних років, але дечому навчила.

Наприклад, такому — ніколи не слід поступатися екіпажу, коли йдеться про ремонт. Я, вже як ненажерний начальник радіостанції, а не колишній фрахтівник, накатав цілу поему про ремонт радіообладнання, а фрахтівники чинні все те… старанно сплатили, не скоротивши ремонтного кошторису вдвічі, як того вимагала добра морська практика.