В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

– Усе вгадано! Нічого й казати. Ви справжні волхви. А особливо отой великий! – указав він на Марка. – Вам сказали зорі про того, кого ви не знаєте й не бачили. Небагато слів, а все сказано.

Князь задоволено випив кубка. Адже Зубов був коханцем цариці Катерини.

– А що ж воно станеться з отим Зубом? – запитав знову Марка князь.

– Та що з ним станеться, коли вже сталося. Розбилася й пропала череп’янка, а зуб упав, – одповів Марко, не розуміючи, чого пан зацікавився його зубом.

– Упав? Упав?! – перепитав зовсім радісно князь. – Розбилося!.. Тепер я зрозумів. Воно й повинно було розбитися! – говорив сам до себе радісно.

Дивувався мовчки Самко, не знаючи, що воно саме сталося, про який зуб іде розмова, а проте видно, що перевернулося на добре, не треба тікати. Он і в Григора засміялися весело очі. А Борис наче аж позеленів від злости. Ось як він позирає люто на Марка і знову наблизився до князя, щось хоче з’ясувати князеві, про який зуб казав йому отой дурний приблуда.

– Насмілюся ще сказати, ваша ясність, про оцих знахурів, що вони...

Але князь гнівно зиркнув на нього, вдарив долонею по столу.

– Не смієш ти нічого після цього! Ти надто взяв волю. Втручаєшся, куди тобі не слід. Послухав би я був тебе, то й не знав би нічого. Ні слова мені про знавців!

Злякався Борис, аж присів. Не радий, мабуть, що й обізвався. Уже коли князь сказав, щоб ні слова про те, то треба мовчати, а то позбудешся панської ласки.

Повеселішав Григор, що так несподівано повернулося на краще, що князь, через свої настирливі думки про ворога, повірив у те, у віщо хотів вірити.

– Астрологів, мудрих віщунів, треба розуміти з півслова. Ними керує високе натхнення, – сказав Григор.

– І ти мене не вчи, – буркнув князь, а проте без гніву, навіть задоволено. – Я знав давно, що впаде мій ворог, а ось зараз і знавці сказали. Річ нелегка вгадати чужу думку і сказати прізвище, коли я сам від себе ховав його в думках. Сьогодні ж вирушу на Курськ, дізнаюся, що там, а потім до Москви, – говорив радісно князь. – Іди мерщій до замку, нехай зараз запрягають карету і подають сюди, – наказав він Борисові. – Охоронників буде з мене дванадцяти; за камердинера беру Гнідого Петра. А Фрик Карлович нехай наготує шкатулу, він знає. Ну, іди!

Борис пішов швидко.

– Ви їдете, князю, так я прошу вас дуже, щоб ви дали мені на час декілька своїх псарів, щоб допомогли мені догнати товар до Осколу, – звернувся до князя гість з вусами.

– І я про те ж прошу вас дуже, – сказав другий гість.

– Гаразд. Беріть хоч усіх, – погодився князь. – Я раджу вам декількох, ну, хоч з десяток хлопців узяти на прута, скувати один до одного, а решта піде й так. Кажу вам наперед, щоб ви не дуже з ними цяцькалися в дорозі. Раб тільки й держиться на острахові кари. Як наказав мій покійний батько: «По-божому з рабами, щоб їм було воднораз душно й холодно».

– Як це по-божому? – зацікавився гість з вусами.

– А так, як нас навчає святе писання: «Лукавого й лінивого раба печи вогнем, щоб він скреготів зубами». Хоч, правда, я вогнем їх не печу, навіть не велю бити товстим паліччям, щоб не калічити, а держу в острахові кари. Найкраща річ різки, як це завів мій управитель-німець, – кісток не переб’ють, а дошкулять добре.

– Так, так, – згодився гість. – Каліка-раб непридатний нікуди. Та вже, коли часом обхопить гнів, тоді не дивишся, що й збитки собі робиш.

– Буває. Де п’ють, там і ллють. Я сам колись розпалився й понівечив дуже свого раба, а потім жалкував, бо він був добрячий тесляр і непоганий музика, а вже після того нікуди нездатний зробився, – розповів другий гість.

Отак розмовляли пани. Аж ось пан згадав про волхвів.

– Кажіть, знавці, якої бажаєте від мене нагороди за те, що вгадали? – запитав він волхвів. – Кажіть, що вам, то все буде, бо велике в мене слово.

– Що ж нам? Насамперед, щоб нас отут не держали і ми собі йшли, куди нам треба, – сказав Самко. – Чи так, Марку?

– Авжеж, – погодився Марко.

Прийшов Петруня і сказав князеві, що йде Ясько.

На леваді почулася безглузда пісня, вигукував її старечий голос, а по хвилі з’явився на місточку, що над озерцем, старий музика в чудернацькому вбранні: в каптанці, пошитому з оксамиту двох кольорів, але таку, що півкаптанця з зеленого оксамиту, а пів – з жовтого, один рукав зелений, другий жовтий, так саме й штанці з двох кольорів, черевики теж різноманітні, на голові брилик з китицею й з причепленими до крис невеличкими дзвіночками; в руці він держав невеличку ляльку, зроблену з ганчірок. Ідучи місточком, він підскакував, танцював, крутився й наспівував безглузду пісню: