В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

– Не хоче слухати, – сказала бліда від злості Іваниха і витягла з тіла дівчини скривавлену шпильку.

– Я не піду... Я не хочу... хоч ріжте, хоч печіть... Я втоплюся. Я пропаду... – промовляла непритомно дівчина.

– Що-о?! Вона не піде?! – запитав грізно й разом здивовано князь.

– Дозвольте, ваша ясність, повчити її, – сказав Борис.

– Не тут учити... Нехай Іваниха поведе її до замку, – наказав князь.

Іваниха підвелася швидко, схопила непокірну дівчину за руку і потягла за кущі.

– Я таке люблю, коли не кориться... Розпалює тоді дужче... Ви, князю, продайте мені оту непокірну, – запропонував гість.

– Продам, яку схочете, окрім неї. Вона для прикладу всім буде покарана, як слід, – сказав князь.

Почув Самко, що дійшла справа до них з Марком, злякався, всередині похололо, але тільки на мить.

– Ану, підводься, сонливий волхве, бо вже доходить до нас, – сказав він Маркові, що сидів собі під кущем та куняв під музику.

Аж ось підійшов до них Григор.

– Ось де ви, а я вас там шукав. Їх ясність бажають бачити вчених астрологів, – сказав він уже поважно і вклонився з пошаною, неначе справжнім ученим волхвам.

– Держися ж, Марку! Коли буде все в лад, то нічого, а коли не в лад, то перекидай альтанку, та тікаймо, куди втрапимо, – попередив Самко Марка. Уже він звик бути напоготові, коли доходило до чого слизького.

Ось Григор підвів їх до столу і, знову уклонившись їм з пошаною, одійшов і став з боку альтанки. Волхви, зупинившись супроти панства, вклонилися разом, зняли догори руки, наче закликаючи небо допомогти, потім поволі спустили руки.

– Ху! ху! ху! – захукав, обертаючись на всі боки, Самко, неначе одгонячи круг себе нечисть.

– Хо! хо! хо! – захокав, як з бочки, Марко.

Уклонившись ще раз панам, Самко почав про мовляти надхненно орацію:

– Сатурн, Венера, Марс і всі небесні зорі своїм блискучим і благосним промінням осяють усіх, найпаче найясного пана-господаря!

– О, рекс! О, саксіос! – ревонув гучним басом Марко, вирячивши очі.

Пани аж здригнули, дівчата позатуляли собі руками вуха, а Петруня й старі дідки прислужники перехрестилися з переляку, наче почувши грім.

– Премудро мовлено. Знавців одразу видно, – сказав здивовано й задоволено князь. – А що ж вам про мене виявили зорі? – запитав він.

– Прихильно дивиться на владного Сатурн, свої всі блага ллє на владного Венера, а мужній Марс до ніг вельможного складе всіх ворогів його, найпаче найстрашнішого, – прорік Самко.

– О, рекс! О, саксіос! – ревнув знову Марко.

– Усіх ворогів?!. І найстрашнішого?! Гм!. Предивна дивина. На перший раз сказали зорі влучно, – здивувався князь. – А хто ж він є, той ворог?

– О, ворог той запеклий, дужий ворог. Його ім’я відоме вельможному господареві, – одповів Самко, зміркувавши, що нічого відповісти на таке слизьке запитання.

– Вам сказали зорі, що він мені не буде вже страшний. А от мені цікаво дуже знати, чи то він, чи ні. Ви, напевно, знаєте та боїтеся сказати. Кажіть сміливо, коли такі знавці. Я вас нагороджу, нічого не пожалкую, – казав князь, важко дихаючи.

Він забув навіть про гостей, зліг ліктями на столі, зазирав Самкові в рота, ждучи, що він скаже далі.

Закрутилося в голові в Самка. Не знає він, що далі казати, бо й нічого казати. Глянув на Григора, аж бачить, що й той зблід, збагнувши, що погана справа. Глянув на Марка, а в того вже пика повертає з ученої на дурну. А пан жде відповіді. За спиною в пана посміхається злорадо Борис. Запанувала важка мовчанка. Аж ось Борис наблизився до пана.

– Насмілюся сказати, ваша ясність, що вони – не знахурі, а якісь дурисвіти й брехуни. Коли б на мене, то я звелів би їх пов’язати та всипати гарапників, щоб не дурили ясного князя.

«Оце вже вскочили, як слід», – промайнуло в голові в Самка. Уже він зиркнув навкруги, думаючи наробити шелесту та тікати кудись. Підвів їх отой Борис. Позирнув на Бориса й Марко. Хоч і не меткий він на розум, а догадався, що погане щось, коли вже й розумний Самко ні в сих, ні в тих. А Борис забалакав про гарапники, до яких Марко був не дуже охочий.

– Це він отой, що зуба... – пробубонів наче сам до себе Марко. Аж підскочив раптом чогось князь, коли Марко сказав оте. Він аж ліг на стіл грудьми і вп’явся очима в Марка.

– Як?! Як?! Зуба? – запитав князь палко. – Так! Так! Угадано! Угадано! Він ворог мій лихий! Він, Зубов! – скрикнув князь. – Ну, далі я мовчу... – похапливо додав він і замовк, озирнувшись на гостей. А по хвилі вид його зробився радісний. – Так – Зуба? – перепитав ще раз Марка.

– Еге ж, зуба, – одповів