В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

п’ять мало. Зовсім ніщо. Звеліть, ваша ясність, нехай запише сотню, – поправив Григор пана.

– Чого ж то так? – здивувався князь і навіть глянув на Григора.

– За вченого й мудрого філософа Сократа і двісті різок мало, ваша ясність. Це ж його вчена тінь образиться. Царів сотні, а він один великий, – сказав Григор.

– А коли він, отой Сократ, не був царем, а якийсь там учений, то... то не записуй зовсім, – звелів Борисові князь.

Той зарізав ножем на пужалні щойно накарбоване.

– Плювати нам на вчених. Учені – то є перші бунтівники в світі, – зауважив князь. – Ми краще вип’ємо за всіх царів.

Пани спорожнили кубки.

– Ге-ге, ласкавий князю, це ви нас почастували надто міцним напоєм, – сказав гість з вусами.

– Ви ж бачите, взялася мохом сулія, пробувши чверть віку в схованці, – зазначив з пихою князь.

– Нехай живуть вино й жінки. Вони веселощі й насолода наша! – вигукнув сп’янілий гість без вусів.

– Танок! – сказав князь.

Петруня вийшов з альтанки і махнув двічі рушником у той бік, де були музики; вони заграли гучно й швидко до танців, а з кущів, що з боку альтанки, вибігло двоє дівчат у гарних блискучих убраннях, подібних до убрання Іванихи; вони, вклонившись панам, почали танцювати. Після них усі дівчата водили короля, співали й танцювали. Пани-гості повставали із стільців і, дивлячись на танки, притупували ногами.

Непокірна

– Чи є на тому світі рай, чи нема, а тут він є. Та й добре ж, князю, нам – володарям! – вигукував задоволено гість, позираючи ласо на живий квітник дівчат, що після танку посідали знову на килимах.

– У праотця Адама була одна Єва, а ми їх маємо, скільки душа забажає, – сказав князь.

Пани-гості зареготали.

– Нехай лиш охорона йде до замку, – наказав князь Борисові.

Борис підійшов до одного з охоронників, сказав йому щось, той махнув головою до всіх озброєних, і вони враз зникли за альтанкою.

– Я не подобаю, коли є зайві очі, – сказав пан гостям, коли пішли охоронники. – Ось маєте, аж двадцять дві Єви. А коли схочете спочити, то котрась із них почеше на сон п’яти.

– Ха-ха-ха! Почешуть п’яти? – перепитав гість без вусів. – Отож люблю! Інакше й не засну! – додав він, вибираючи очима якусь з дівчат. – Ану-бо ти, біленька, гоп сюди! – ударив себе по коліні. – Ти, шляхтяночко... ти ж! – указав він на невеличку на зріст, біляву дівчину в шляхетському вбранні.

Дівчина підвелася й зупинилася, дивлячись сумно долі.

– Ну!.. – промовив крізь зуби незадоволено князь.

Іваниха смикнула дівчину за полу і з ласкавим виглядом на обличчі просичала грізно до дівчини:

– Іди ж, сучко, іди!

Дівчина затремтіла, зблідла і підійшла до пана-гостя, а він потягнув її до себе і посадовив на коліна.

– Чого ж тремтиш, зозулечко? Не звикла ще? – запитав.

– Вони в мене, мов голубки. Я за хворобою не займаю їх, а для гостей у мене все, – сказав князь. – А де ж отой... Ясько? Чому його нема? – запитав він.

– Яськові трапилося велике лихо: дочка його втопилася, – сказав Григор, дивлячись пильно на князя. – Він отут неподалеку, на страшній леваді, мабуть, плаче.

– Плаче? Г-м!.. Жаль, жаль!.. – промовив співчутливо князь. – Це є в мене такий надзвичайний музика, вже старий, а грає напрочуд. Зугарний на вигадки такий, що й мертвого розважить. Ану, Петруню, піди його знайди, нехай потішить панів гостей, а потім уже нехай собі плаче, скільки схоче.

Петруня пішов.

– А ще ж ви, ваша ясність, наказували, щоб з’явилися чарівники-волхви, що знаються на зорях, – нагадав князеві Григор.

– На зорях?.. Чарівники? А, згадав. Цікава річ. Зараз веди їх сюди.

Григор пішов за альтанку.

– Що ж то таке, князю, на зорях? – запитав гість з вусами.

– А це прибилися чарівники якісь, – одповів князь. – Ось ми побачимо, що воно за такі.

– Чарівники? Чарівники?.. Цур їм!.. Я люблю чарівничок!.. – сп’яніло, промовив пан. – Ану лиш, ти, чорнява чарівничко... туркеньо в штанчатках! – гукнув на дівчину в гурті. – Ти, ціпонько, ти... Ціп-ціп, куріпочка!

Іваниха штовхнула дівчину в турецькому вбранні, але та сиділа нерухомо.

– Ну, ти? Тебе просити? – гримнув князь.

Іваниха швидко витягла зі свого очіпка гостру шпильку і штрикнула в бік дівчину, прошепотівши злісно:

– Підеш, сучко, підеш!

Дівчина застогнала стиха від болю, але сиділа нерухомо, хоч гостра шпилька Іванихи стирчала глибоко в тілі.

– Що там за довгий торг? – запитав