В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Ой, були, ой, жили, Ой, жили, ой, були, Та спасибі батькові, Та спасибі матері, Що нас таких добули!

Блазень, наблизившись до альтанки, подивився на всіх і зареготав безглуздо.

– Ха-ха-ха! А ось ще дурень до всіх! Тепер нас тут більше, – промовив він з вихилясами. – А що з вас кому: чи затанцювати, чи про щасного кота заспівати? – запитав панів-гостей.

– Співай про кота! – сказав гість з вусами.

– Кота! Кота! – гукнув блазень у той бік, де музики.

Заграли музики, а блазень, розмахуючи лялькою, а сам, хилитаючись на всі боки, заспівав за музикою:

Ой, жив та був щасний кіт, Мислив жити сотні літ, Тож не думав кіт вмирати... Є в котика всього, вщерть, Коли ж прийшла нагла смерть... Почав котик смерть благати: «Ой, не хочу пропадати, Ще я ж мало в світі жив», – Плакав котик, голосив... Ой, він верть, ой, він круть. Та від смерті усі мруть, Вона мусить всіх кінчати...

Гості, слухаючи пісню блазня про смерть, похмурнішали.

– Чортзна-яка погана пісня! – сказав незадоволено князь.

– Ха-ха-ха! – зареготав безглуздо блазень. – У дурня й голова дурка. Що може дурень стулити путнього? А ясним панам не страшна смерть, ясні пани житимуть два віки. Кажіть, чи заспівати канцону, чи затанцювати хабанеру?

– Покинь, уже набридло. Ось краще б ти заплакав, – сказав князь.

– Щоб я заплакав? – здивувався Ясько. – Ну, і жартівник з пана. Які там сльози в дурня?

– Я кажу не жартуючи, заплач, – загадав суворо князь.

– Добре, я заплачу, – погодився покірливо блазень. – Ги-ги-ги! Вареники сьогодні, а завтра пироги! Ги-ги-ги! – заскиглив він роблено.

Князь махнув гнівно рукою.

– Не так. Заплач справжніми сльозами, – звелів уперто.

Не зрозумів старий Ясько, як це треба заплакати справжніми сльозами, бо, мабуть, не думав ніколи, щоб ними можна когось розважити.

– Сльозами справжніми я ніколи не плакав, – одповів він і вже своїм звичайним голосом, забувши, що він блазень.

– Не плакав? А мені казано, що ти плакав за дочкою, – сказав князь.

Заточився Ясько, заплющив на мить очі, потім подивився непритомно навкруги.

– Я за дочкою?! Ні!.. – промовив він болісно. – Ні, ні. То дурощі, дурощі! Щоб ото я та плакав? – перемагаючи себе, промовив весело. – Та цур їм пек отим сльозам! Я сам не хочу їх бачити. Ось краще я... – хотів він щось, сказати.

– А я хочу бачити. Кажу тобі, заплач!.. – процідив крізь зуби князь (це була ознака його великого гніву).

Це знав Ясько й усі, навіть пес Петруня перехрестився злякано за спиною господаря, а Григор поблід, мабуть, теж боячись за Яська.

– Я ні... не можу я сльозами... – одповів блазень.

Володар, звиклий до слухняності рабів, не міг собі уявити, що якийсь з рабів насмілиться не виконати його примхи, вже не хотів і сам одмовитися від свого наказу.

– А я тобі кажу... Я хочу, щоб ти плакав!.. – ще тихше сказав князь, посинівши від гніву. – Ти знаєш, що я роблю з неслухами? Ти чуєш?..

– Чую, знаю... – одповів Ясько і таким голосом, неначе не він одповів, а хтось інший у ньому. – Я знаю, що я раб, що я продав свій сміх, жарти, продав усе за гниле життя, але ж лихом та сльозами я не торгую! – викрикнув блазень голосом людини, що вже не боїться ні кари, ні смерті. – Я знаю, що мої сльози, мій стогін здалися б за жарт веселий панові. Ні! Не бачити нікому того, як плакав за дочкою, бо то увірвалася струна серця, струна життя!.. А над смертю й лютий кат нехай не посміється! – кинув Ясько панові сміливе слово.

Князь неначе остовпів на мить.

– Це ти мені посмів?

– Тобі, недолюдку. Смерть не страшна мені! – вигукнув старий музика.

Гості дивилися один на одного, здивовані сміливістю раба.

– Де