Хлої Еспозіто - Шалена

нахиляється в прочинений люк. Дуже обережно, так, наче він приймає немовля, ніби тримає новонародженого Ісуса, він витягає картину. Вона пахне пліснявою, старістю, видається дуже крихкою. Картина довша, ніж мені здавалось. Вона величезна. Ніно кладе її на підлогу. Його очі палають у темряві. Ми знайшли її!

– Закрий його, – сичить він, вказуючи на люк.

Він встає з полотном у руках. Воно здоровенне, громіздке. Я зі скрипом опускаю люк.

– Апчих! Апчих! – Затуляю ніс обома руками.

Цього разу Ерні прокидається, крутиться, крекче. Коли я накриваю люк килимком, він пронизливо нявкає. Тільки не прокидайся, тільки не плач. Ми з Ніно нерухомо завмираємо й дослуховуємося, чекаючи, що Ерні зараз загорлає на весь будинок. Він деякий час булькотить, а потім знову засинає. Пощастило.

Я повільно встаю. Дошка підлоги скрипить.

Ерні прокидається та вищить. О Господи, почалося. Я підходжу до колиски. Дивлюся на Ніно. Він нажаханіший за мене, на його напруженому обличчі – справжня паніка: «Навіть не думай давати це мені». Ну де Емілія, коли вона потрібна? Беру Ерні й кажу йому: «Шшш, шшш, шшш». Ну чому він плаче? Що він хоче? Їсти? Пити? Спати? Какати? Я колисаю його й плескаю по спинці, й утішаю його, й цілую його. Я здвигаю плечима, дивлячись на Ніно, який дивиться на мене, закипаючи. Ну, ну що я можу зробити?

– Ну що ти хочеш? – кажу я малому.

Він дивиться мені в очі великими, повними сліз очима, його нижня губа тремтить. Він схлипує. Він плаче. На носі напинається велика бульбашка шмарклів. Я хапаю з тумбочки серветку й витираю йому обличчя. Цілую його, й гойдаю його, й обіймаю, й притискаю до себе. Нарешті він заспокоюється. Я опускаю його назад у ліжечко. Щойно його голова торкається подушки, все починається знову. Цей звук гірший за все, що я досі чула, – мекання ягнят. На шкірі виступили сироти. Волосся на потилиці стало дибки.

– Ну що? Ну що тепер? Тобі не подобається ліжечко?

Я знову беру Ерні на руки, і він припиняє плакати. Знову кладу – він знову плаче. Угору. Вниз. Угору. Вниз.

– Ma che cazzo?[124] – горлає Ніно. Він розлючений.

– Думаю, йому просто хочеться на ручки, – кажу я. – Хочеш, щоб я тебе потримала? – шепочу я Ерні. Малюк притуляється гарячою червоною щічкою до моїх грудей і смокче пальчик.

– Я потримаю його трошки, поки не засне.

Сподіваюся, це ненадовго. Бідне ягнятко.

Ніно несе полотно до спальні Бет і Амброджо. Йду за ним із дитиною на руках. Ми кладемо картину на ліжко, потім я зачиняю за нами двері, штовхаючи їх напівзламаним пальцем ноги. Беру стілець і підпираю ним ручку про всяк випадок, щоб ніхто не зайшов. Ну там, Емілія. Чи грьобана поліція. Я не казала Ніно про поліцейського. Про того, який ішов до сусідньої вілли. Я не хочу дратувати його більше, ніж уже дратую (сильно, іншими словами). Ніно кидає згорнуту картину на край ліжка. Я підходжу до нього і стаю поряд. Проводжу долонею вздовж полотна: старовинне, грубе. Пил і павутиння. Він відриває нудний коричневий папір і розгортає картину на ліжку. Добре, що воно таке величезне, але й ця поверхня замала для картини. Вона принаймні три метри завдовжки. Ми можемо лише частково її розгорнути, інакше вона впаде з ліжка на підлогу. Картина в коричневих тонах, із драними краями там, де недороблені бандити вирізали її з рами лезом.

Я не уявляю, як має виглядати картина, але з першого погляду зрозуміло, що це – Караваджо. Я це нутром відчуваю. Краєчком ока спостерігаю за Ніно: він хреститься. Ця надзвичайно дорога річ пробудила в ньому побожність. Гроші виробляють дивні фокуси з більшістю людей. Чи, може, то релігійна тема так його розчулила – це ж у нього в машині наклеєно зображення Ісуса. Можливо, він щиро пройнявся.

Думаю, нам видно лише третину картини, але от він – новонароджений Ісус: маленький, голий, рожевий. Він лежить на білій тканині, розстеленій на всипаній сіном підлозі. Він видається тендітним і по-своєму вродливим, як малюк Ерні (який, до речі, досі не спить. Він хапає мене за волосся й обслинює мені плечі. Справжнє благословення). Ісус зазирає в очі своїй матері, розхристаній Діві Марії. Вона сидить виснажена, розпатлана, сорочка сповзла на плече. Очевидно, вона щойно народила – вона видається геть знесиленою. Мабуть, пологи були складні. Цікаво, що було б, якби Ісус застряг, як я. Тоді не було ефіру й морфіну. Кесарів розтин у сараї не зробиш.

На картині праворуч, спиною до нас, сидить, схрестивши ноги, чоловік у білих панчохах і вільній трав’янистій сорочці. Він торкається немовляти Ісуса пальцем ноги. Я не знаю, хто він. Для Йосипа він замолодий, для пастуха надто добре вдягнений. Можливо, він стародавній папараці? Не хотів проґавити такий момент. Ліворуч на картині довге золотаво-жовте вбрання якогось, мабуть, короля чи святого.

– Mamma mia, – каже Ніно.

– Cлава яйцям, ми її знайшли, – кажу я.

– Ма, ма, ма, – каже Ерні.

Бібікає айфон Бет: схоже на спів пташок.

«Цвіріньк, цвіріньк, цвіріньк». Господи, це знову Тейлор? Беру телефон і дивлюсь. Прийшло повідомлення від «мамусі». Скільки Бет було років? П’ять? Натискаю на повідомлення й затамовую дух.

«Намагалася додзвонитись. Сідаю на літак до Катанії. З аеропорту доїду на таксі. Буду в тебе за добу. Люблю, мама».

Дідько.

– Що? Що сталось? – питає Ніно.

– О, та нічого. Просто повідомлення від мами. Треба їй зателефонувати. От. – Втелющую немовля Ніно. – Буду за хвилинку.

Я навіть не знаю, хто з них наляканий більше, малюк чи Ніно. Ерні починає плакати. Знову. Хапаю телефон і вилітаю з кімнати, збігаю вниз, завертаю на кухню. Руки трусяться. Пальці не влучають по кнопках. Поява мами – останнє, що мені зараз потрібно. Тицяю по іконці, щоб її набрати. Треба відмовити її від цього. Не можна їй приїжджати на віллу. Але телефон мами вимкнений або, що ймовірніше, в режимі польоту. Вона вже сіла на літак.

Розділ тридцять шостий

Я доклала неабияких зусиль. Я вдяглася, як вимагали обставини: чорна коротка сукня, чорна довга вуаль, чорні мереживні рукавички й класичні фірмові лабутени. Я навіть прихопила старовинний носовичок, щоб витирати туш з очей. Криваво-червона помада. Товстий шар тіней. Я добре загримувалася: молода вдова в день жалоби. Я мушу зробити фото. «Інстаґрам» від такого шаленіє. Забудьте про «Тіндер».

Церква порожня. Повітря прохолодне й вологе. Прочиняю важкі дерев’яні двері й ступаю в темряву. Запах ладану, мигтіння свічок. Я