Хлої Еспозіто - Шалена

Вони планували забрати дитину й мільйони, лишити за спиною кровожерливу банду, втекти від війни угруповань. Вони планували сховатися й почати все спочатку. Мило.

Але доля, а точніше, Бет вирішила інакше. Щось відвернуло її від чоловіка. Вона хотіла не просто втекти з Сицилії, вона хотіла втекти від нього. Це не могло бути тільки через секс. Це надто дивно, навіть для Бет. Навіть для мене. Мало бути щось іще. Він її не бив, він не був агресивним. Що ж тоді? У чому була проблема? Невже вона була дійсно закохана в Сальваторе? Я це з’ясую. Але спершу зароблю трохи грошей.

Я допоможу тобі знайти її.

Розділ тридцять п’ятий

Ми обшукали всюди, всередині й назовні. У гаражі. У сараї. У сотнях, як нам здалося, спален і ванних кімнат. Я знайшла цікаві речі – кімнату новеньких примірників книг Бет, таємну колекцію порно Амброджо (очевидно, йому подобалися студентки, няні й підлітки, всі дуже ванільні) й вінтажну страусову сумку, яку я однозначно залишу собі, але жодного натяку на картину. Я починаю серйозно панікувати. Ми шукали годинами, підзаряджаючись кокаїном та міцною солодкою чорною кавою (цукор – для мене, Ніно любить, коли кава гірка й без домішок). Я подумала, чи не варто спитати в Емілії, чи вона її не бачила, я навіть хотіла спитати в Ернесто. Та це, певно, не надто хороша ідея. Де б Амброджо заховав картину? Картину вартістю двадцять мільйонів доларів? Він тримав би її ближче до себе, ні? Він тримав би її в безпеці. Я заходжу до спальні Амброджо та Бет і стою в дверях, притулившись до прохолодного дерева. Безнадійно. Вона зникла.

– Бетто? Де ти? – гуркоче з холу, і я підстрибую. Це Ніно. Здається, він злий.

– Я тут, – кажу я. – Іди сюди й допоможи мені в спальні.

Я заходжу до кімнати, стаю посередині м’якого кремового килима. Шукаю на стелі вхід на горище, але його немає. Заходить Ніно та встає в мене за спиною.

– Давай, Бетто, ми вже тут шукали. – Він не говорить – сичить – шипить, як гадюка. Ми вимушені поводитися тихо. Ерні може прокинутись. Ніно кладе мені руку на плече. В його золотий перстень з печаткою вставлено криваво-червоний рубін розміром з людське око.

– Не знаю, – кажу я. – В мене якесь відчуття. Щось цінне, щось особливе завжди тримають ближче до себе…

– У своїй кімнаті, – каже Ніно, гупаючи по килиму чорними черевиками. Це його вбиває, кажу вам. Терпіння не входить до переліку його сильних сторін. Cумніваюся, що він слухає «Тейк зет». Я обходжу спальню своєї сестри, ковзаючи пальцями по червоному дереву: гардероб, туалетний столик, комод. Ніде ані пилиночки, неймовірно. Та Емілії треба пам’ятник поставити.

Зазираю під ліжко. Ніно аж тіпає.

– Курва, та ми вже скрізь подивились. Треба ще раз скрізь пошукати, в усьому будинку, цього разу ретельніше.

Ми вже виходимо з кімнати, коли Ніно каже:

– А в цій шафі ти дивилась? Там може бути подвійна задня стінка.

Ми дивимось одне на одного, потім мчимо до шафи. Я смикаю двері й викидаю весь одяг – штани, піджаки, сорочки, краватки. Мої пальці торкаються задньої панелі, але дерево міцно прибите.

– Ні, – кажу я, відступаючи.

– Дай я, – каже Ніно.

Він пірнає до шафи, ніби шукає Аслана. Я чую, як він лається собі під ніс:

– Niente. Merda[123].

Він вилазить із шафи й б’є кулаком у двері. БАХ! Дідько. Він втрачає контроль. Ще трохи, і він потягнеться за зброєю!

– Ну ж бо, Бетто! Де вона, в дідька, є? Я знаю, що ти знаєш, тож годі просирати час.

Я починаю пітніти. У грудях стає затісно. Я сідаю на ліжко, тру обличчя руками. Ну ж бо, Алві! Де вона, де? Я вся горю. Це від коксу чи від спеки? Таке враження, що я в Неваді, в Долині Смерті, під час аномальної спеки. Я задихаюся, не можу як слід вдихнути. Встаю, підходжу до вікна, різко його відчиняю і глибоко вдихаю. Примружую очі. Щось цінне. Щось важливе. Щось особливе, що ти хочеш захистити. У моїй голові зринає образ Ерні.

Вибігаю в коридор, Ніно за мною.

– Агов, Бетто! Куди це ти?

– Шшш, за мною. Тихенько.

Ерні спить у своєму ліжечку. Я чую, як він сопе в темряві, тихо-тихо, вдих і видих. Я заходжу навшпиньки й умикаю нічник: блідо-блакитний, у вигляді місяця. На підлозі біля дитячого ліжечка лежить килимок. Відкидаю його – моя інтуїція мене не підвела. Під килимком – люк. Картина має бути там, правильно ж? Тремтливими пальцями підіймаю килим, тягну за люк – завіси скриплять, і лаз відчиняється. Дивлюся на Ерні, але він спить: він нічого не чув. Відкидаю люк на складений килим. Запускаю руку під дошки паркету й намацую важку брезентову сумку. Хапаюся за ручки й витягаю її. Не думаю, що картина там. Чохол замалий. Я дивлюся на Ніно. Він хитає головою. Я все ж таки розстібаю сумку. Зазирну туди про всяк випадок. О Боже! Всередині – сотні пакетиків дрібного білого порошку. Я ніколи в житті не бачила стільки кокаїну. Напевне, це особиста заначка. Приголомшливе видовище. Арктична білизна. Свіжий, як перший сніг. Мацаю пластикові пакетики в руках. Ммм, наркотики! Цікаво, чи знала Бет, що заховано в кімнаті Ерні. Упевнена, вона б сказилася.

– Шукай, – каже Ніно. – Глибше.

Я вже збираюся застебнути сумку, коли Ніно простягає руку й хапає пакетик. Я дивлюся на нього – він здвигає плечима. Ну а що. Амброджо мертвий. Що він зробить? Ніно запихає кокс у кишеню куртки. Я беру пакетик і собі і встромляю його в ліфчик. Застібаю сумку й відкидаю вбік. Зазираю в люк. Там, під дошками, загорнуте в коричневий папір, довге й тонке, стоїть запилене полотно. Очам не вірю. То має бути воно. То має бути «Різдво». Не можу дихати. Не можу ворушитись. Лиш дивлюся, не зводячи очей. Двадцять мільйонів доларів отут? Не можу повірити, що все це в дитячій. Хіба це безпечно? Бет не могла знати, де Амброджо її тримає. Вона б цього ніколи не допустила. Чи, можливо, вона знала і якраз у цьому й була проблема? Я впевнена – її це дратувало. Рафінад і пістолет для її безцінного синочка? Найжаданіша картина планети. Даю залізобетонну гарантію – Бет була зла на свого чоловіка. Закладаюся, що саме через це вона ненавиділа Амброджо. Можливо, вона навіть бажала йому смерті.

Ніно відштовхує мене й