Хлої Еспозіто - Шалена

бачу, що священик стоїть біля вівтаря, схиливши сиву голову. Він у білому вбранні, оздобленому золотом. Я знайшла його, він тут. Священик щось бурмоче собі під ніс? Він молиться? Він чує, що я підходжу, та обертається. Якусь мить він мене не впізнає, але потім його обличчя розпливається в усмішці.

– Бетто, ти прийшла.

Він розкриває руки для обіймів. У цьому струменистому білому одязі він схожий на святого. Та я знаю, що це не так. Він – сама гріховність, просто добре замаскувався. Я підіймаюся сходами до вівтаря, і якусь мить ми стоїмо в цілковитій тиші. Я спостерігаю за спокійною поведінкою священика: прямий погляд, доброзичлива усмішка. Вдома я була впевнена, що клієнт – він, але тепер я вже не настільки впевнена. Може, він і не злочинець. Як його запитати? Якщо покупець не він, всьому кінець.

– Бетто, співчуваю вашій утраті, – каже священик. Він кладе мені руку на ліве плече – батько, який заспокоює доньку. Його рука покручена й стара. – Я почув лише сьогодні по обіді. Земля пухом вашому чоловікові. Нехай Cristo[125] допоможе вам в ці важкі часи.

– Дякую, – кажу я, дивлячись на підлогу: витерті кахлі, вибиті написи. Що там написано? Ми стоїмо на могилі?

– Я радий, що ти прийшла. Я збирався до тебе навідатись. – Він дивиться на мене виразно, з натяком.

– Тут безпечно говорити? – питаю я, дивлячись на нього.

Очі священика бігають вправо-вліво.

– Ми самі.

Він веде мене за руку до лакованої дерев’яної лави. Ми сідаємо біля статуї Ісуса в натуральну величину, тої, що витріщалася на мене минулого разу. На його обличчі під короною гидких шипів той самий змучений вираз. На стінах висять картини, що зображують сцени з Нового Заповіту: я, звісно, впізнаю Марію та Ісуса. А оцей чолов’яга з бородою, то не святий Петро? Він тримає ключі він воріт раю. Сумніваюся, що він мене туди пустить. Священик бере мої затягнені в рукавички руки у свої, з випнутими венами. Його поцяткована темними плямами шкіра прозора, як пергамент для випікання, й холодна, як у мерця.

– Я читав газети. Самогубство? – питає він.

Я гучно зітхаю.

– Так, звісно, так це виглядає. Його знайшли на каменях, біля скелі.

Священик киває, на його обличчі похмурий вираз людини, яка знає, про що говорить.

– Коза ностра, – шепоче він, наче це лайка, наче він згадує чорта в домі Бога.

Ми сидимо мовчки. Я роздивляюся довгі чорні залізні гвіздки, що стирчать з Ісусових рук і ніг. Вони нагадують мені про ляльку Бет і всі ті шпильки, які я в неї повстромляла. Правда – те, в що ми вибираємо вірити. Об’єктивної реальності не існує.

– Картина й досі у вас? – раптом питає він, дивлячись на мене сльозливими очима.

– Так, – кажу я.

Плечі розслабляються. Можна видихнути. Він однозначно покупець.

– І ви досі хочете її продати.

Я киваю:

– Умгу.

Бачу, він її дуже хоче. Цікаво, наскільки. Він водить долонями по ногах, розгладжує складки на вбранні, сідає трохи пряміше.

– Треба бути обережними, Бетто, – каже він тихо. – Є люди, яким про все відомо. Люди, які вбили твого чоловіка. Тобі не можна більше тут лишатись. Того, хто вбив твого чоловіка, ніщо не зупинить на шляху до картини.

Ага. Кажіть собі.

– Я розумію.

– Ти мусиш поїхати, – каже він.

Я зиркаю на нього.

– Не хвилюйтеся за мене.

Священик відвертається. Він дивиться на Ісуса. Ісус теж дивиться на нього.

Здається, що між ними відбувається якась таємна розмова. Я думаю про Таллулу. Це нагадує мені про Бет та її уявну подружку. Він вагається, але потім веде далі:

– Із твоїм чоловіком ми зупинилися на ціні в три мільйони, але він хотів більше, – зітхає священик. – Любов до грошей – корінь зла. Перше послання Тимофію 6:10.

– Минулого разу ви щодо ціни сперечалися? – питаю я. Звідки в священика три мільйони євро? Клерикалам у цій країні забагато платять.

– Ми не сперечались, не сперечались. Ділові перемовини.

Струшую головою, ховаю неслухняне пасмо волосся за вухо.

– Вона коштує принаймні двадцять мільйонів доларів, – кажу я, намагаючись надати ваги своїм словам. Я знаю, що кажу, Ніно з «Ґуґлом» мене просвітили.

Священик повертається до мене:

– Бетто, ти мусиш зрозуміти, що цю картину шукають в усьому світі. Тепер, коли твій чоловік загинув, стало ще небезпечніше. Я можу запропонувати тобі два мільйони. Це моє останнє слово.

– Останнє слово?

– Так.

Усміхаюся священикові найсолодшою з усмішок.

Він думає, якщо я жінка, то сама наївність? Два мільйони євро? Та це ж грабунок посеред білого дня. Я хочу більше. Роздивляюся священика в пошуках слабких місць, дослухаюся до його хрипкого дихання. Він дивиться на мене, непохитний, невблаганний. Легко бути впевненим, коли на твоєму боці сам Бог. Якщо я не продам картину йому, в мене не лишиться ані покупців, ані способів їх знайти. Я могла б наполягати на трьох мільйонах, але тоді він, безумовно, відшив би мене. Я не хочу його втрачати. Він знає, що смерть чоловіка змусить мене поступитись. Знизити ціну на мільйон євро – жорсткий хід, особливо як на священика. Принаймні бідні наслідують Землю.

– Два мільйони євро, – погоджуюся, скрегочучи зубами. Я не хочу сперечатися й не вмію вести перемовини. Але два мільйони – це краще, ніж нічого, і Ніно буде задоволений, що я домовилася про продаж. Я простягаю руку, і священик тисне її. Його обличчя світиться сяйвом юності, наче за мить йому стало дев’ятнадцять замість дев’яноста.

– Я заберу її сьогодні ввечері, – каже він, усміхаючись. – Я приїду до вас із грошима. Потім ви маєте поїхати. Амброджо хотів перевезти вас у безпечне місце – тепер ви мусите їхати сама.

– Звісно, – кажу я.

Я й не подумаю звідси їхати. Полишити віллу? Краєвиди? А басейн він бачив? Поїхати з Таорміни? Та він, певно, думає, що я несповна розуму.

* * *

– Хто це? – питає священик, вказуючи на Ніно.

Погода огидна. Безодні небесні розкрилися, і краплі падають срібними кулями. Це мій найхолодніший день на Сицилії. Мені довелося знайти в Бет пару шкарпеток. Я навіть вдягла светра. Ми сидимо у вітальні, затулившись фіранками від грому та блискавок. Я думаю, чи не варто розвести вогонь у каміні. Ніно розкинувся на канапі – ноги на журнальному столику, келих вина в руці.

– Це Ніно, – кажу я, зачиняючи двері за священиком. Він витирає ноги об килимок, змахує краплі з жакета, повертається до мене та насуплюється.

– Доне Франко, – каже Ніно, ледве помітно кивнувши. Так його звуть?