Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

налаштовано, але я маю контролювати все зі свого телефону й у разі чого завадити висмикнути систему з розетки. І взагалі я хочу побачити його поразку. Я мушу. Заради неї. Усе гаразд. Ще пару годин, і стане зовсім кепсько, а поки я тримаюся.

– Люба! – Тато помітив мене і підкликає до себе. Стиснувши руки Аш, я зиркаю на завісу й біжу туди, де сидить моя родина.

– Мушу йти, – кажу я. – Слухай, тату, все це не для Ґрейсі. Лайка і таке інше, тексти про смерть і депресію. Перша пісня дійсно хороша, а потім, я думаю, краще забрати її додому.

– Ти не хочеш, щоб ми тебе послухали?

– Хочу, – кажу я, – але не хочу засмучувати Ґрейсі. Мама лишиться, правда, мам?

Обличчя мами бліде і стомлене, вона дуже міцно тримається за сумочку, але вогники засвічуються в її очах, коли я прошу її лишитися, і вона посміхається.

– Так, я залишуся, – каже вона.

– Я не хочу йти додому! – починає нити Ґрейсі.

– Редлі! – Лео кличе мене з-за завіси. – Скоріше!

– Слухай, – кажу я. – Коли концерт закінчиться, ми з тобою зможемо зробити власну групу, добре?

– А можна я буду співати? – питає Ґрейсі.

– Звісно.

– Тату, я буду співачкою!

Дорогою до сцени на бігу зиркаю на Аширу, і вона швидко киває мені у відповідь.

Ось.

І.

Все.

Звук виривається з колонок, заповнюючи залу шумом. Заплющую очі та віддаюся музиці. Усе в мені, кожен атом перетворюється на музику, що вібрує з ідеальною гучністю. Лео випалює шлях гітарою. Роуз співає з самої глибини серця, а Лекредж на тлі цього всього збирає нас докупи. Але в серці та голові, навіть заплющивши очі, я чую не його. А її. Вона стоїть, повернувшись до мене, як завжди, втягнувши шию в плечі, ніби спрямовуючи кожну краплю енергії в музику, киваючи в такт. На три чарівні хвилини вона повертається на сцену, в усій красі, і її дух слухає написану нею пісню, привласнюючи її, наповнюючи кожну секунду магією. Я знаю, що не тільки я це відчуваю, інші – теж, я бачу це в їхніх посмішках, рухах, у переливах голосу Роуз і раптом розумію: упоратися з цим лайном можна, щосили калатаючи паличками.

Тарілки дзвенять, басовий барабан вібрує, і пісня закінчується. Зала аплодує стоячи. Роуз обертається й широко посміхається мені, і коли на сцену виходить містер Сміт, вона відступає вбік від мікрофона.

– Це дуже особливий початок дуже особливого вечора, – каже він глядачам. – І як чудово бути тут на знак поваги до цієї надзвичайної дівчини.

Фото Наомі з’являється на величезному екрані за нами, і ми всі обертаємося, щоб глянути на нього.

– Я мав щастя бачити, як вона зростає, – вів він далі. – Бачити, на яку неймовірну молоду жінку вона перетворюється. Нам усім зрозуміло, що в неї був складний період і вона не мала до кого звернутися. І тому ми влаштували сьогодні цей концерт – для Наомі, для того, щоб показати їй, як багато людей люблять її, а також для всіх дітей, які почуваються так само. Ми хочемо показати їм, що вони не самі.

Зловившви погляд Лекреджа, жестом підкликаю його до себе.

– Не грай наступну пісню, добре? Ми підготували сюрприз. Передай Роуз.

Лекредж знизує плечима і йде до Роуз, шепочучи їй на вухо. Вона озирається й дивиться на мене з питанням в очах. Я виходжу з-за стійки, наближаюся до краю сцени й витріщаюся на Сміта. Він бачить, що я дивлюся на нього, спостерігаю за ним, і затинається, перш ніж продовжити свою промову. Огидна брехня на огидній брехні. Лео відставляє гітару та стає по інший бік від нього і теж витріщається. За мить Сміт замовкає й починає підсміюватися.

– У мене відчуття, що ці двоє намагаються щось мені сказати.

– Саме так, – каже Лео. – Сьогодні не просто думаємо про Наомі. Ми намагаємося зрозуміти, що сталося з нею. Захистити інших підлітків від того, через що пройшла вона. І ми знаємо, що ви, сер, нею цікавилися, дуже глибоко цікавилися, власне. Тож ми підготували відео. Спеціально для вас.

Дивлюся на Аширу, і вона запускає відео з телефону.

Наомі сміється, бігає в сонячному сяйві, на землі лежить сніг, вона посміхається, озирається до камери та шле повітряні цілунки. Волосся розпущене, очі блищать. Потім якась метушня, плутанина, земля, небо, розмите обличчя, і стає зрозуміло, що Наомі забрала телефон і повернулася до того, хто її знімав. Усі зойкають, побачивши, що то містер Сміт.

– Скажи мені, що кохаєш мене, скажи! – сміється Наомі. – Давай, скажи! Я хочу ще раз почути, що ти мене кохаєш.

– Я кохаю тебе, – каже містер Сміт просто в камеру. – Тепер віддай його, давай сюди.

Потім монтаж, і на відео видно кімнату з яскравим штучним світлом. Наомі сидить на чужому ліжку, зсутуливши плечі, обхопивши себе руками, намагаючись прикритися. Вона плаче. Цього разу говорить він.

– Скажи мені, що кохаєш мене, – каже він беземоційно, як робот. – Ну ж бо. Скажи, що кохаєш мене.

У залі охають і кричать, коли містер Сміт повертає обличчя до великого екрана, зачарований тим, що нутрощі його життя вирвали зсередини й виставили на позір. Фото, десятки фото, швидко змінюючи одне одне, засипають екран, обличчя, пікселізовані тіла. Скріншоти з таємних груп, його коментарі великим планом.

«Гляньте на оцю, вона дозріла, можна зривати».

З’являється й відкривається його електронна переписка, чат-кімнати, фотобібліотека. Усе там: дівчата в його обіймах, налякані дівчата, розгублені дівчата, дівчата, яких я знаю. Але жодного фото Роуз – так ми домовилися. Не треба, щоб хтось дізнався про Роуз.

Поки фото продовжують з’являтися, глядачі мовчки спостерігають. Хтось затуляє рота руками, хтось плаче, Хтось встає, намагаючись зрозуміти, що ж це коїться.

А потім я бачу Роуз. Бачу, як вона раптом усе розуміє, усвідомлює, що це означає. Я бачу, як до неї доходить, хто такий Сміт і нащо він давав їй свої обіцянки. Я бачу, як вона розуміє, що ледве не зникла назавжди якраз тоді, коли вважала, що знайшла себе. Вона відвертається від екрана й дивиться на Сміта, і біль у її очах нестерпний. Хитаючи головою, вона розвертається й біжить. Я намагаюся наздогнати її, але Сміт заступає мені шлях.

– Хто це робить? – Містер Сміт виходить із заціпеніння, коли Роуз намагається витягнути з розетки кабелі, вимикаючи великий екран якраз тоді, коли на