Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

– Так, нам однозначно не треба більше репетирувати. – Роуз теж супиться на мене, і перемир’я між нами таке хитке, таке крихке, і я зовсім не хочу його порушувати, але ще більше я не хочу, щоб він ще хоч один сука раз торкнувся її хоч сука пальцем.

– Взагалі-то, Роуз, щиро кажучи, я трохи нервуюся через усе це. Сьогодні день народження Ней і концерт, і лікарі виведуть її з коми. Мені просто потрібно трохи часу, ти не могла б побути зі мною? Будь ласка.

Очі Роуз перебігають із нього на мене, і я бачу тривогу на її обличчі.

– Можна? – питає вона. І це не питання учениці до вчителя, це щось набагато інтимніше. Рух його тіла у відповідь ледве вловимий, але я помічаю його. Тілесна мова власника, якому так важко відпустити її зі мною, і раптом я розумію чому. Для нього я не просто якась невдаха, я – суперник.

– Звісно, – відповідає він, але не посміхається. – Це важкий день для вас обох. Ідіть і переведіть дух. Побачимося о десятій, так?

Знаходжу найближчий вихід і вдихаю холодне повітря.

– Редлі, я, звісно, рада, що наші стосунки знову налагоджуються і, так, ми домовилися присвятити сьогоднішній день Ней, але це трохи… занадто.

– Я лише… Я лише хочу, щоб ти була в безпеці, – ляпаю я, не встигнувши прикусити язика, і ясна річ, вона мене не розуміє. Звісно, вона насуплює чоло і дивиться з подивом, задкуючи від мене.

– Редлі, припини, добре? Слухай, ти засмучена, як і всі ми сьогодні. Буде важко, але я вже в безпеці. Я насправді щаслива, щасливіша, ніж довгий час до того. Я відчуваю, що зустріла людину, яка розуміє мене, яка бачить, хто я є. Яка насправді дбає про мене, розумієш? Я розумію твої почуття до мене, і десь у душі я зворушена, але врешті-решт, Редлі, ми не зможемо вічно так дружити. Тож якщо ти не можеш із цим жити й радіти за мене, тоді… напевне, нам краще триматися подалі одна від одної.

Кожне її слово повільно вбиває мене, відкушує шматки, пережовує і випльовує геть. Не те, що вона готова відцуратися від мене, – до цього я була готова. А те, що в її душі живе надія, а на вустах сяє посмішка. Любов, в яку вона так вірить, яку вона готова віддавати, щоб почуватися захищеною й важливою. Цього я не можу винести. Але я мушу сховати весь свій біль. Протриматися ще кілька годин. Одне хибне слово, і він переможе.

– Я знаю, я все розумію. Я просто хотіла, щоб усе було як раніше, Роуз. Вся ця історія, я просто втратила розум. Я ніби випала з реальності, на мить. Дурна мить. Тієї миті я втратила найкращого друга, як і ти. Давай більше не робитимемо такого одна з одною, добре?

– Гаразд. – Секунду вона вагається, а потім обіймає мене. – Щось ти розклеїлася, – каже вона. – Але все буде гаразд. Сьогодні ми будемо неперевершені, і хоч нам і здається, що решту життя ми вимушені провести в цій мишоловці, знаєш що? Усе мине так швидко, і кому яке діло до тих річних тестів, коли є набагато цікавіші речі, як подорожі та пригоди? Кому яка різниця, якщо можна втекти світ за очі і досліджувати Амазонку?

– Амазонку? – насилу посміхаюся. – А ти розумієш, що ти від одного погляду на мокриць знепритомнієш?

– Бо вони дуже страшні, – відповідає Роуз дуже серйозно, і я не можу не посміхнутися. – То як, повертаємося до класу? – питає вона.

– Мабуть.

Ніхто не надає значення погляду, що пробігає між Роуз та Смітом, коли ми повертаємося на урок, окрім мене.

У залі вже гамірно від розмов і сміху, а глядачі ще навіть не почали приходити – це тільки освітлювальна команда й Емілі та кілька вчителів, які прийшли побажати нам успіху. Нерви заплітаються у вузол, а потім – у морський вузол, у роті пересохло, і в горло після сніданку не лізе ні шматочка. Якби це був просто концерт, то я б нервувалася, але була в приємному очікуванні, заряджена, готова до початку. Але це не просто концерт. Можливо, це – найважливіший вчинок у моєму житті.

Так дивно знати раніше за решту, що саме зараз відбувається зворотний відлік до чогось жахливого, до того, що змінить усе. Сподіваюся, що ми з Аш та Лео зробили все правильно і це буде катастрофа для нього, а не для нас.

– Усе гаразд? – поряд виникає Емілі.

– Мабуть, а ти як?

– Усе добре, якщо чесно, для мене найскладніше вже позаду. – Вона так мило посміхається, голос – як дзвіночок. Мені подобається дивитися на неї. – Редлі, – каже вона. – Слухай, я тут думала, і я…

Вона не встигає договорити, коли дзвонить телефон, і побачивши номер, я розумію, що мушу відповісти.

– Пробач, – перебиваю її, махаючи перед нею телефоном, як остання ідіотка. – Пробач, я маю відповісти.

– Серйозно? За чотири хвилини відчиняємо двері в зал! – гукає вона мені навздогін.

– Зрозуміла, – відповідаю я, хоча насправді вже слухаю людину по той бік слухавки. – Добре, – кажу я, – починаємо.

Ми стоїмо за завісою, утрьох, бо Лекредж дуже нервується перед концертом і досі сидить у туалеті, дослухаючись до того, як зала наповнюється голосами. Між завісами є маленька щілина, і раз у раз хтось із нас підходить і зазирає в неї. Я бачу своїх батьків і сподіваюся, що татові вистачить розуму вивести Ґрейсі з мамою, коли все почнеться. Аш тут, але не її батьки. Вони досі сидять біля Ней. Чекають, коли вона повернеться до них.

Побачивши, як Аш сідає на місце в першому ряду, яке я зайняла для неї, намагаюся за виразом її обличчя зрозуміти, як справи в Ней, але зрозуміти нічого не вдається. Узагалі нічого.

– Зараз повернуся, – кажу я.

– Редлі, куди ти? – кричить мені в спину Роуз.

Я спускаюся зі сцени, сідаючи навпочіпки біля Аш.

– Як вона? – питаю я.

Коли вона відводить очі від своїх долонь і дивиться на мене, я бачу, що вона заплакана. Вона нічого не каже, просто коротко заперечно хитає головою.

– Може, тобі краще піти туди? – накриваю її долоні своїми. – Ти можеш піти, тобі не обов’язково лишатися тут.

– Обов’язково, – шепоче вона. – Я мушу. Все