Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

ньому з’являється переписка Наомі зі Смітом у «Вотсапі». – Що тут відбувається? Нащо ви це робите? – скрегоче він.

Відео проектується на стіну за сценою, і світло з галереї спрямоване просто на нього, і звідкись я знаю, що це Емілі подбала про те, щоб ніхто нічого не пропустив.

– Хто б це не підлаштував, знайте, що це – брехня, усе брехня.

Раптом він стає жалюгідним, голос тремтить. Та це ще й близько не ті страждання, через які він змусив пройти всіх дівчат.

Коли відео добігає кінця, відчиняються задні двері зали, і я бачу її. Констебль поліції, з якою ми познайомилися в парку, Віґґінс. Вона стоїть там і дивиться, а я киваю Аширі, яка встає зі свого місця й передає пакет копам. Прямуючи до дверей, Ашира дивиться на мене й посміхається.

А потім виходить із зали.

Фільм триває ще кілька секунд, а потім повисає тиша, і шок відлунюється від стін кімнати.

– Метью Сміт? – Констебль Віґґінс із двома колегами наближаються до нього. – Ми хочемо поставити вам кілька запитань у відділку.

Сміт витріщається на мене, і я нарешті бачу. Бачу те, що хотіла побачити. Страх і знічення, переляк і жах, а ще впевненість у тому, що його життя зруйноване. І саме тоді він повертається й кидається навтіки через бічний вихід.

Ми з Лео не вирішували бігти за ним – просто так сталося. Я відчуваю Лео поряд, ми зістрибуємо з дерев’яних сходів, які ведуть у лабіринт коридорів. Ми бачимо, як він завертає за ріг, і мчимо за ним, легші й швидші, наступаючи йому на п’яти, коли він на повній швидкості вилітає крізь запасний вихід і пірнає в нічне повітря, спотикаючись і падаючи на спину. Він затуляє обличчя руками, захищаючись від Лео, який стоїть над ним, але Лео не б’є його. Він просто стоїть і дивиться.

– Думаю, ви будете дуже популярні у в’язниці, – каже Лео. – У мене є кілька контактів на зоні, і я зроблю так, щоб там обов’язково дізналися, за що ви сидите.

Сміт починає схлипувати, коли з-за рогу з’являється поліція й хапає його, перш ніж він устигає встати.

– Це помилка, – плаче Сміт, коли копи ставлять його на ноги й запихають на заднє сидіння машини. – Усе це жахлива помилка. Це не я. Я не знаю, як це сталося. Це помста, це підстава. Мабуть, ці діти просто ненавидять мене. Можна зателефонувати додому? Що відбувається?

Коли він нарешті в машині, констебль Віґґінс підходить до мене.

– Що ви тут робите? – незворушно запитую в неї.

– Я в будь-якому разі збиралася прийти, мій малий – фанат вашої групи, а потім надійшло повідомлення і купа анонімної звинувачувальної інформації. Ми вилучимо все з його комп’ютера й використаємо як доказ.

– То хто ж вас попередив?

Віґґінс ледве помітно посміхається.

– Уявлення не маю, але якби дізналася, то сказала б їй, що цей сучий син заплатить за все, що скоїв. Я особисто прослідкую за цим.

– Як думаєш, де вона? – питає Лео, коли поліцейська машина від’їжджає.

– Не знаю, вона була засмучена, може?..

– Пішли.

Ми зриваємося на біг, спершу риссю, а потім, наближаючись до пункту призначення, набираємо швидкості й підлітаємо до нашої подруги, рішуче налаштовані захистити її від небезпеки.

Ми зупиняємося, лише побачивши її – вона сидить на гірці.

Не дивно, що вона прийшла сюди, у місце, де ми постійно зависаємо. Це найбезпечніше місце, яке ми знаємо, навіть у темряві, навіть сьогодні. Я дивлюся на Лео, а він – на мене, і разом ми підходимо до неї. Лео підіймається сходами й сідає в неї за спиною, а я – внизу гірки.

– Коли ви дізналися? – питає вона.

– Учора, – відповідаю я.

– Ми обоє, – каже Лео.

– І ніхто з вас мені не сказав? О Господи, ну чому в біса ви мені не сказали? Чому ви дозволили обдурити мене, змусили стояти там, перед усіма тими людьми, дивитися на всі ті речі, жахливі речі. Наомі…

– Бо… бо ми знали, що в нас буде лише одна спроба…

– І думали, що я попереджу його?

Коли вона дивиться на мене, я бачу тільки білки її очей – усе інше поглинули оранжеві й чорні тіні ліхтарів.

– Роуз, ти казала мені, що закохалася, що це щось особливе, інше. Якби сьогодні, коли ми вийшли з кабінету музики, я розповіла тобі, ти повірила б? Стала б на мій бік? На бік бідолашної лесбійки, яка зганьбилася через тебе? Чи побігла б до нього й розповіла, що я збожеволіла? І повірила б усьому, що він тобі сказав, і дала б йому шанс утекти додому та стерти назавжди всю свою мерзенну інформацію? Я хотіла тобі сказати, дуже хотіла, ми обоє хотіли. Але це… це було важливіше. Ми хотіли, щоб ти сама зрозуміла, що він за людина. Ми хотіли, щоб ти побачила це на власні очі.

Роуз нічого не каже, вона просто зіщулюється в маленький клубочок нагорі гірки, обіймаючи коліна руками. Я бачу, як вона притуляється до Лео, який обіймає її зі спини, і схлипує. Якийсь час я сиджу там, під місяцем і мерехтливими вогниками літаків, що перекреслюють помаранчеве небо, і дослухаюся до звуку машин, поки ридання Роуз не перетікають у майже тишу.

Нарешті я встаю.

– Я йду додому, – кажу я. – Я так втомилася. І Роуз… пробач. Мені дійсно шкода. Я знаю, як тобі боляче, бо мені теж так само боляче. Я сумна й розбита. Як і всі ми.

Дійшовши до хвіртки, що виходить на дорогу, я чую позаду кроки – вона наздоганяє мене, обхоплюючи руками.

– Дякую тобі, – каже вона. – Дякую. Я почуваюся дурепою, й мені прикро, але могло бути й гірше. Мені так пощастило, я така вдячна вам, усім вам.

Я міцно її обіймаю, і здається, що туман випаровується. Бо я досі вважаю її найпрекраснішою й найдивовижнішою з усіх, кого я знаю, сильнішою, ніж мені здавалося. І всі ті почуття, які були в мене до неї, які я вважала любов’ю, вони, звісно, й були любов’ю, тому що я дійсно її люблю – вона мій найкращий друг. Але я не закохана в неї.

І напевне, ніколи не була.

І я думаю: треба було по-справжньому в когось закохатися, щоб усвідомити свою дурну помилку.

– Побачимося завтра, сестричко, – кажу я.

– Побачимося, друзяко, – відповідає вона.

Телефон у моїй руці дзвонить,