Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 72. Океан, що народжує нове життя

Після всього, що вони пережили, їм був потрібен світанок.
Новий. Тихий. Без криків, без крові, без болю.
І він прийшов у вигляді океану — нескінченного, глибокого, як усе, що вони пройшли разом.

Вони прилетіли на узбережжя Атлантики — південна Португалія, невелике містечко з білими будиночками, вузькими вуличками і золотими пляжами.
Тут не було журналістів, справ, лікарень, судів. Тільки він і вона. І хвилі.

У перший день вони гуляли босоніж по теплому піску, сміялися, як діти. Адріан носив Ніку на руках, бо вона втомлювалась, хоча сама ще не розуміла — чому.

Увечері, коли сонце починало тонути в океані, вони сиділи на терасі, загорнуті в один плед. Перед ними — вино, сири, оливки. Тиша. Лише шум хвиль.

Ніка глянула на нього. Його очі світилися — теплом, вдячністю, любов'ю.
Вона зітхнула й поклала свою долоню йому на груди.

— Адріане… я маю тобі сказати дещо важливе.
— Кажи, — він усміхнувся. — Я готовий до всього.
— Я… я вагітна.

Мовчання.
Тиша тривала кілька секунд, але здалась їй вічністю.

А потім він завмер, дивлячись на неї, ніби не вірячи.

— Що?.. — прошепотів він.
— У нас буде дитина, — ще раз повторила Ніка, м’яко.
— Ти... — він зірвався з місця, став на коліна перед нею, взяв її обличчя в долоні. — Це правда?
— Так. Я вже була у лікаря. Все добре. Нам трохи більше двох місяців…

Адріан не стримався — сльози виступили в його очах.
Він пригорнув її міцно, ніби боявся, що ця мить — сон.

— Ти дала мені нове життя, Ніко. Ти — моє все.
— І ти моє, — вона усміхнулась крізь щасливі сльози.

Він підвівся. Подивився на океан.
А потім витягнув із кишені невелику чорну коробочку.

— Я мав намір зробити це зранку, але… чорт, я не можу чекати.

Він знову опустився на коліно перед нею.
Відкрив коробочку — там була тонка платинова каблучка з каменем у формі краплі. Чиста, як їхнє почуття.

— Вийдеш за мене, Ніко?
— Так! Так, Адріане! — вона засміялася крізь сльози, притискаючи долоні до грудей.

Він надів їй каблучку, і вони обійнялися, слухаючи, як хвилі шепочуть щось своє — про вічність, про новий початок, про сім’ю.

Це було їхнє щастя. Чисте. Нерозбавлене болем.
Вони залишили все позаду — і тепер були просто він і вона. І… життя, яке вони створили разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍