Яцек Денель - Матінка Макрина

Найсвятіша Діва його оздоровить. Але Єловицький уже запитує, що робити, як діяти, як йому голос повернути. Якби я це знала, то замість сидіти в сутані в монастирській келії продавала би на ярмарках мікстуру від хрипоти. Дивлюся я на цього Блянкпе, а він щось там, хирляк, хрипить, Єловицький своє велике кошлате вухо до нього прихиляє і, врешті, перекладає слова, які той йому шепоче: Він покине всі докторські ліки та цілком присвятить себе молитвам і порадам матінки. Я сплела руки, ось тобі, бабо, і клопіт. Спочатку нехай він відправить дванадцять богослужінь: п’ять — у Сан-Сальвадоре-ін-Кампо на честь Найсвятішої Крові Христової і для вшанування пам’яті благословенного Дельбуфало, а сім інших — у костелі Святої Трійці на честь семи терпінь Діви Марії. І коли він це зробить, але з горлом не буде ні найменшого покращення, то нехай прийде до мене, ми помолимося разом біля моєї Mater Admirabilis, подивимось у її личенько, на її рученьки заламані, крихкі поспоглядаємо, на пряжу та лілію, і якщо вона нам нічим не допоможе, хто ж нам тоді щось допомогти може?

Я мала в серці надію, що достатньо йому занять визначила на багато днів. Поки він знову з’явиться в мене, я думала, що або Господь його забере до себе, бо хвороба серйозніша, або, навпаки, він вичухається, бо хвороба зовсім незначна, без жодної причини пройде, так, як без жодної причини з’явилась. Якби ж то. Богослужіння він відправляв, пошіптуючи шу-шу, і почав мене непокоїти. Він як хрипів раніше, так і далі хрипів. Минуло дев’ять днів, десять — і нічого. Я дряпалася зі своєї келії, сходила до каплиці, падала навколішки біля нього й ми молилися разом — п’ятнадцять хвилин, півгодини, годину; але я відчувала: що більше днів спливає, то менше він має в мені віри й то більше в глибині серця на мене сердиться. Врешті-решт — а було це сьомого листопада — він хрипить мені щось, а Єловицький перекладає: Що тепер? Що тепер? Я ламаю голову. Підняла очі на поставник із дванадцяти свічок, немовби по пораду до неба, яке було далеко, одразу ж наді мною, над склепінням каплиці й над її скісним дахом, і так, піднімаючи очі, я побачила ікону зі Святим Сімейством, тож я тому Блянкпе й кажу: Пробуди в собі повну віру й довіру та промов уголос «Ісус, Марія, Йосип». Він захрипів, як раніше, але йому здалося, що тепер його чути значно краще. Я поплескала його по плечу і сказала Єловицькому: Він вичухається, певна річ, — і звеліла, щоб він уже йшов, бо страшенно мене мучив і нервував. Нехай він щогодини повторює «Ісус, Марія, Йосип» і прочитає тричі «Богородице Діво». Я позбулася його тільки на один день — повертаюся наступного дня з ранкових молитов, а він уже біля мальовидла Mater Admirabilis чигає, вже Єловицького привів собі як перекладача, весь радісний, як пес на бойні, ледве на лавиці витримує. Ану, скажи: Ісус, Ісус, — кажу я йому через Єловицького. А він каже — тихо, але краще, ніж раніше: Жезу, Жезу. І дуже добре. Ми прочитали спільно кілька молитов і під супровід його поклонів, які він бив мені, як турецький паша султанові, я врешті-решт повернулася до келії, позбувшись цього нестерпного чоловіка.

А вже в березні бачу, що Єловицький якийсь нетерплячий, ніби задоволений, але нічим себе не видав; врешті, одного дня приходить з Парижа «Народний вісник», а Єловицький з ним прилітає, як окрилений, наказує сісти та слухати. То я й сідаю. Він витягає клапоть паперу, морщить брови й читає. Я досі його маю, зберегла для себе і знаю напам’ять: У неділю 7 дня цього місяця після польського богослужіння в костелі Святого Роха на амвон зайшов французький священик-місіонер Блянкпе і розповів, у який спосіб, за допомогою молитов ігумені Мечиславської до Матері Божої, відновив голос, який два роки тому зник під час перебування на місії серед негрів на острові Бурбон. У наступному номері ми оприлюднимо історію отця Блянкпе в повному обсязі. Про це Єловицький уже раніше знав, чекаючи на пошту, поки з Парижа не прийде газета з цілою історією, і вона, врешті-решт, прийшла, ах, він, мабуть, умирав від нетерплячки, і з цією газетою прибіг до мене одразу. У номері 305 «Народного вісника» ми вже згадували про чудесне оздоровлення, — читає він мені, — а сьогодні розповімо словами самого оздоровленого, яким чином воно відбулося. Його опис ґрунтується на його власній розповіді, яку ми слухали 7 лютого на польському богослужінні в костелі Святого Роха, і на листі, написаному ним до настоятеля цього ордену, отця Кармеля, що його копію ми маємо перед очима. Коли о. Блянкпе ще не прибув до Парижа для особистого складання свідчення про Божу ласку, яку він отримав за допомогою молитов нашої мучениці, ми вже чули про його чудесне оздоровлення не тільки з кореспонденції, отриманої з Риму… — ха, засміявся Єловицький, ха! Певна річ, чули, від Єловицького чули! — …а й від одного художника-француза, який цього панотця знав перед тим, бачив його хворобу і спостерігав за його оздоровленням. Згаданий художник, чиє прізвище ми не запам’ятали і який досі не вірив у чудеса, скорився перед очевидністю й сам це визнає. Ось змістовна розповідь отця Блянкпе. І гарно-гарненько їм це розповів, так гарно, що я сама би так гарно не зуміла. А що вже казати про костел і про Святого Роха, де люди взагалі до плачу схильні, немовби їм з очей б’ють джерельця, але навіть у газеті так гарно було написано, що і я мало не розплакалась. А на кінець він ще додав трохи від себе: Я повернувся і, за рекомендаціями ігумені, з невимовною радістю спостерігав, як мій голос повертається до мене щоразу більше. Коли я на другий день прибув до монастиря, ми впали навколішки перед чудесним образом і після палкої молитви матінка Макрина наказала мені якомога голосніше промовити: Ісусе, Ісусе! Я промовив, і мій голос був як перед хворобою — чистий і чіткий: я одужав. Тоді ми впали обличчям навзнак, посилаючи Богові молитви і прославляючи ім’я Марії, я плакав від радості та ревної вдячності. У місцевому костелі зібралися всі черниці та послушниці монастиря, і ми проспівали на знак подяки «Те Deum laudamus».

Ох, ще бракувало того, щоби відривати всіх дівчат від зошитів і всіх сестричок від молитов тільки тому, що в якогось француза минулася хрипота! — думаю я собі. Нічого ми не співали, нікуди не бігали,