Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Розділ 37 «Ти не заслуговувала на це»

— А маю? — відповідаю запитанням на запитання.

— Ну, тебе ж теж наречена зрадила…

— Але ж ти насправді не зраджувала, — перебиває він мене. — У нас зовсім різні ситуації, Аріно. В тому, що сталося з тобою, винна тільки твоя сестра. Точне не ти. А ще твої батьки, бо не підтримали тебе. До речі, про маму ти розповідала, а про батька — нічого.

Я злегка знизую плечима.

— А що про нього казати? Він весь час мовчав. Завжди так було. Він ніколи не йшов наперекір мамі, навіть коли вона була не права.

Матвій кілька секунд мовчить, а потім тихо каже:

— Мені шкода…

Він притискає мене ближче й м’яко цілує в маківку. Його тепло змушує мене стиснути пальці на його футболці, ніби я боюся, що він зникне.

— Аріно… — його голос лагідний, але серйозний. — Ти все ще кохаєш його?

Я заглиблююся у свої відчуття, шукаючи відповідь. А потім зітхаю й чесно зізнаюся:

— Якщо чесно, зараз я не впевнена, що взагалі коли-небудь його кохала.

Матвій здивовано піднімає брови, але мовчки чекає пояснень.

— Розумієш, мама постійно повторювала, що я маю погодитися, бо інакше залишуся сама. Що я нікому не потрібна. І я, напевно, просто повірила в це. А потім… звикла до Максима.

Я роблю паузу, вдивляючись у темряву за вікном.

— Але мені все одно було дуже боляче. Я довго не могла оговтатися від того, що сталося. — Я відчуваю, як у горлі стискається від знайомого гіркого клубка. — Та найбільше мене вбив не розрив з Максимом. Найважче було пережити реакцію мами. 

Я стискаю губи, намагаючись не розплакатися, та Матвій легенько проводить пальцями по моїй щоці, змушуючи мене підвести очі.

— Ти не заслуговувала на це, — тихо каже він.

Я піднімаю голову, дивлюся на нього, вдивляючись у його очі, і ловлю себе на тому, що вони здаються мені найтеплішим відтінком спокою, який я коли-небудь бачила.

— Ти не заслуговувала на це, — повторює він, м’яко проводячи рукою по щоці. 

Я ледве помітно всміхаюся, але ця усмішка — сумна.

— Знаєш… — починаю я, вдихаючи повітря, ніби збираючись із думками. — Я довго намагалася зрозуміти: що зі мною не так? Чому навіть рідні не стали на мій бік?

Матвій не перебиває. Його пальці все ще торкаються моєї щоки, теплі й заспокійливі.

— Напевно, мені хотілося знайти в цьому якесь пояснення. Бо якщо б я розуміла, у чому моя провина, я могла б це виправити, правда?

Я гірко всміхаюся й опускаю погляд.

— Але тепер… тепер я ні в чому не впевнена.

— Провина ніколи не була на тобі, — тихо, але твердо каже Матвій.

Його слова обволікають мене теплом, і я вперше за довгий час дозволяю собі в них повірити.

Між нами зависає тиша — не напружена, не незручна. Просто тиша. Така, в якій можна розчинитися, не шукаючи слів.

Я знову кладу голову йому на плече, і він міцніше стискає мене в обіймах. Його дихання рівне й спокійне, воно заспокоює й мене.

— Ти голодна? — запитує він, нахиляючи голову трохи ближче до мене.

— Ні… Втомилася. Хочу спати, — тихо зізнаюся я.

— Тоді спи. Я буду поруч.

Його голос звучить так упевнено, так спокійно, що я дозволяю собі повірити. Повірити, що в цю мить я справді в безпеці.

Я заплющую очі, вдихаючи знайомий запах його парфумів, змішаний із чимось рідним і теплим. Його долоня обережно ковзає по моїй спині, і цей легкий дотик знімає останню напругу в моєму тілі.

— Не йди, добре? — шепочу я, навіть не розплющуючи очей.

Відчуваю, як він злегка напружується, але майже одразу розслабляється.

— Я нікуди не піду, — відповідає тихо.

Його голос звучить, як обіцянка, і цього разу я дозволяю собі в неї повірити.

Світ повільно розчиняється, і я засинаю, вперше за довгий час відчуваючи спокій. 

Вранці прокидаюся від того, що сонячні промені світять прямо в очі. Мружуся від яскравого світла й повільно відкриваю очі. Матвія поруч уже немає. Кидаю погляд на годинник — дев’ята ранку. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє так довго спала.

Підводжуся з ліжка й одразу вирушаю в душ.

Ванна кімната простора, сучасна, із великим дзеркалом на всю стіну. Окрім душу, тут ще й величезна ванна. Пускаю теплу воду, заходжу під струмені й відчуваю, як з мене спадають залишки сонливості.
Після душу чищу зуби, перевдягаюся в легкі шорти й топ, а зверху накидаю оверсайз-сорочку в смужку. Волосся залишаю розпущеним, але передні пасма заколюю на потилиці.

Вирушаю на пошуки Матвія.

Через кілька хвилин знаходжу його на кухні. Він стоїть біля плити, готуючи сніданок. Одягнений лише в світлі спортивні штани. Я не вперше бачу його оголену спину, але щоразу переконуюся: у нього неймовірне тіло.

Зупиняюся на порозі й мовчки спостерігаю.

М’язи на його спині перекочуються від кожного руху, і я ловлю себе на тому, що уявляю як це — провести долонями по його шкірі, відчути під пальцями мʼязи. 

Раптом Матвій різко обертається, і я застигаю, схоплена на гарячому.

Наші погляди зустрічаються, і я миттєво червонію, як той помідор.

— Ти вже прокинулася, — з усмішкою каже він. — Добрий ранок.

— Добрий… — відповідаю, намагаючись взяти себе в руки.

— Як спалося?

— Чудово.

— Сідай, зараз будемо снідати. Сподіваюся, ти не проти яєчні з беконом і салатом?

— Ні, звучить смачно. Я дуже голодна. — Усміхаюся й сідаю за стіл, спостерігаючи, як він вправно розкладає сніданок по тарілках.

— Не знала, що ти вмієш готувати.

Матвій переводить на мене погляд, кутики його губ піднімаються в хитрій усмішці.— Я багато чого вмію, — відповідає й підморгує.

Я знову відчуваю, як щоки зрадницьки палають.

Ох… Що це був за натяк?

Я відводжу погляд, намагаючись приховати раптову хвилю збентеження. Але Матвій, здається, прекрасно все помічає.

— Їж, поки гаряче, — говорить він, ставлячи переді мною тарілку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍