Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— Я теж такий матиму?

— Власною рукою зроблю після ночі срібної клямри, — кивнув Гнат. — А ти колись зробиш його своєму синові. Кожен Бойко носить на собі цей знак!

Тепер він гідний взяти сина у джури, подумалося раптом. Тепер буде несоромно.

— А це боляче? — обережно спитав Остап.

— Наче кропива жалить, — прибрехав Гнат, насправді ж біль від чорнильної голки був значно сильнішим.

Остап, натхненний перспективами, заходився працювати енергійніше, Гнат не відставав. Він насолоджувався марудними хатніми справами і поспішав надолужити згаяне за минулі роки, втрачені в гонитві за грошима. Навіть воду з колодязя носив: подобалося відчувати на плечах коромисло, тримати рівновагу між важкими відрами, ловити погляди селянок. Зовсім не так, як ловив раніше — тепер Гнат подумки промовляв їм: «Так, нехай вас завидки беруть, який в Уляни Бойко чоловік!»

— У нас тут побутує приказка, — мовила дружина, коли він приніс води до хати. — Як хлопець тягне воду з криниці, такий він у ліжку.

— Дивні у вас прикмети, — Гнат одним рухом притягнув її до себе. — Де малий?

— Гайнув коней з випасу пригнати,— вона легким рухом скинула очіпок і розправила волосся. — Маємо трохи часу.

Вони кохалися пристрасно, як у перші місяці знайомства. Обоє відчували повернення старого вогню, але раділи мовчки: поглядами, дотиками, усмішками, не наважуючись промовити вголос, аби не розвіяти чари.

— Катря вийшла заміж, до речі, — згадав Гнат, коли вони вбиралися, аби встигнути до повернення сина. — Тепер вона Чорнововк.

— Рада за куму, — знизала плечима Уляна. — Та мене вона не любить. Після весілля завітала лише тричі, спочатку хрестити Остапа, а потім привітати з першою та другою річницею народження. Опісля лише поштівки отримуємо.

— Бона така з усіма, не зважай. А характер може після у родин зміниться, — спробував розрадити дружину Гнат.

— Оце навряд... Що? То Катря вагітна?! І ти кажеш про це тільки зараз? — Уляна обурено штурхнула його в плече. — Розповідай усе негайно!

Вдома було чудово. А на ввірених паланках не дуже.

Мандруючи давно узвичаєними шляхами, Гнат зауважив, як після погляду на черес люди спльовують, хрестяться, ховають очі чи, навпаки, супроводжують його довгими позирками. Це траплялося раніше, але не скрізь і не щодня. Діти, які раніше захоплено бігли за Упирем, тепер кидалися навтьоки, а найзухваліші намагалися пожбурити в спину каштаном чи стрельнути камінцем з рогатки. Гнійні побрехеньки з клятої книжки розтікалися отруйними ріками, всотувалися, в'їдалися та застигали істинами у людських головах.

Улюблена корчма Гната, «Zolotyi husak», що славилася на весь Яготин і прилеглі села, змінила вивіску: на новій не знайшлося місця для постаті Мамая.

— То винятково задля безпеки, — перші слова корчмаря, коли той побачив Гната. — Повір! Для тебе тут завжди знайдеться місце.

— Задля безпеки, кажеш, — повторив сіроманець, погладжуючи запилюжену золоту клямру.

— Так! — корчмар помітно нервував, це виказували тремтячі губи. — Не чув, як наприкінці серпня неподалік Буди корчму характерницьку спалили? За саму лишень вивіску!

Чутки мають прикру здатність не тільки поширюватися зі швидкістю чуми, але й спотворюватися на льоту. Певно, в Ужгороді чи Сумах патякатимуть про село, яке перетворили на попелище через вилікуваного там характерника.

— То все жидівські витівки, Гнате, Богом клянуся!

— Та невже?

— А кого люди ненавидять? Жидів, лихварів клятих! Ото вони й заплатили вкраденим у християн золотом, аби проти вашого Ордену бучу підняти! Аби їм натомість дали спокій...

Вираз обличчя Гната випромінював неприховані сумніви. Дні, коли вважав підступних жидів витоком усіх людських негараздів, лишилися в юнацькому минулому, коли він мав мізків іще менше, ніж нині.

— Ти не думай, що я тій книжці повірив, — продовжував корчмар. — Але ж інші вірять! У мене, крім цієї корчми, нічого немає. Батьків спадок! Та й вивіска стара, давно було час її оновити... Не ображаєшся?

— Не ображаюся, — Гнат сів за шинквас. — А знижка залишилася?

— Е-е-е, — знітився корчмар та забубонів щось про клятих жидів.

— Отже, знижка теж загула, — виснував характерник.

— Та я залюбки! Але ж як дізнаються, що я потай продовжую тобі ціною поступатися, то на вила здіймуть та червоного півня пустять!

Гнат роззирнувся. Кілька відвідувачів одразу зацікавилися власними кухлями, стінами та стріхою.

— Що баньки вирячили? — гарикнув Бойко. — Думаєте, що я на обід немовля зажадаю? Чи кров свинячу з підлоги хлебтатиму? Чи корчмаря на шинквасі в сраку гратиму? Га?

Товариство ніяково мовчало. Донька корчмаря, пухкенька веселунка, яка за відсутності батька ніколи не гребувала нагодою покликати характерника до льоху «допомогти винести важке», вдавала, наче бачила його вперше.

— А ну вас до біса, виродки невдячні, — Гнат підвівся. Апетит остаточно зник.

— Замовляти нічого не...

— І ти теж котись до біса, — припечатав характерник.

Навіть удома підстерігала скрушна новина: Остапа виключили зі школи.

— Перший місяць ледь провчився і все, — сплескувала руками Уляна та кидала гнівні погляди на сина, який колупав пальцем лаву. — Бійки щодня! Раз попередження, два попередження, три попередження... І от маєш! Гнате, священник питався, коли ти будеш, хотів поговорити з тобою особисто.

Гнат поправив оселедця. Він гадки не мав, як вирішуються такі справи. Але погляд Уляни... Не можна розчаровувати її. Не після всього, що накоїв.

— Побалакаю з обома, — сказав Гнат рішуче.

З сином розмовляти було легше, тому характерник почав з нього.

— А що мені було робити? Вони з першого дня у школі дражнили, історії з тієї книжки оповідали, малюнки образливі... Терпіти несила, — обурено пояснював Остап. — Коли батьків ображають, я не мовчатиму! А погрози не діють, тільки кулаки.

Гнатові було важко відчитувати Остапа, вчинки якого він цілком розумів.

— Та кому треба та школа! — торохтів малий упевнено. — Читати по складах я вмію, рахувати навчився ще рік тому. А решту ти покажеш, коли у джури візьмеш! Краще я поки мамі вдома допомагатиму.

Характерник із важким серцем рушив до невеличкої школи, що стояла біля церкви. Він готувався до зустрічі з черговим ненависником характерників. На превеликий подив, священник повідомив Гнатові, що проти його сина нічого не має, але решта школярів постійно переслідує Остапа, тому він скористався бійками як нагодою зупинити це неподобство.

— Діти можуть бути дуже жорстокими. Особливо коли бачать