Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

мав шість місцин, куди приїздив скидати місячне ярмо, але до цього млина давненько не навідувався. Лише після останніх подій згадав про нього і з подивом відчув бажання повернутися. Тут нічого не змінилося, хіба що дошки прогнили та пилюки побільшало. Спогади не забарилися.

.. .Тієї ночі він розпалив багаття, випив зілля, що приготувала місцева відьма за пару талярів, та спрямував ножа до серця. Батько суворо наказував, що робити цього вдруге не можна, але Гнат правил не поважав.

Тиша. Розсохла випалена земля. Сірий порох під ногами. Нерухомий труп сонця на згорілому небі. Позаду — чорноліс, попереду — мертва рівнина уривається проваллям непроглядної темряви... І нерухома постать на одному з виступів.

Відлуння власних кроків прокотилося громом. Бозна, як Щезник не божеволіє у своїх мандрівках... Це справжнісінька прогулянка пеклом! Аби лише не зустрітися з ним тут випадково, Щезник, напевно, поцікавиться, чому Еней сюди припхався, буде незручно йому брехати.

Споглядач над урвищем підняв руки. У відповідь темрява перед ним збурилася, затремтіла, стоншилася на нитку, закружляла, завирувала, раптом репнула, обернулася важкою хвилею, шубовснула у провалля та розповзлася непроглядним мороком — як і не було нічого. Споглядач обернувся та глянув на прибульця. Країв жорстко окресленого рота торкнулася посмішка, чи радше вищир, недобрий і кривий.

— Гнат Бойко, — багряні очі зажевріли.

— Ти пам'ятаєш моє ім'я.

— Я пам'ятаю кожне ім'я з моїх сувоїв. Чого треба?

Гнат перевів подих. Прикликав образ дружини і маленького згортка біля її грудей — сина, якого вони вирішили назвати Остапом на честь Гнатового діда.

— Хочу розірвати угоду, — мовив сіроманець.

Химерні очі пронизували, гортали найпотаємніші думки та спогади: про братів і друзів, про Орисю і Уляну, про мандри і війну — все, що трапилося після ночі срібної клямри.

— Ви, люди, всі однакові, — мовив Ґаад відразливо. — Ніколи не тримаєте слова. Я попереджав: угоду неможливо розірвати.

Відвернувся і замовк, утупившись у провалля. Проте Гнат не відступив.

— Назви послугу! Я виконаю.

Ґаад навіть не ворухнувся. Характерник скреготнув зубами і крикнув:

— Чуєш? Зроблю, що накажеш!

Потойбічний володар розвернувся, очі його люто

сяяли.

— Мені не потрібні жалюгідні послуги! Ти з власної волі поставив підпис і цим зробив свій вибір, людино.

Від сили того голосу Гнатові стало зле: голова запаморочилася, шлунок стиснуло, вуха заклало, немов поруч гримнув вибух. Він зібрав усю свою мужність, відвагу та зухвальство, крикнув:

— Я прийшов не по відмову!

Ґаад посміхнувся вдруге. Цього разу ширше. Слабкість у тілі сіроманця зникла.

— Але отримав саме її.

Багряні очі спалахнули так яскраво, що Гната на мить засліпило. Прозрівши, побачив, що вони помінялися місцями — тепер характерник стояв на краю урвища, а Ґаад за кілька кроків від нього.

— Тобі не зійти зі стежки.

Тлуста линва під ногами тріснула, Гнат не встиг зойкнути, як уже летів у безодню, темрява заповзла у всі порожнини, заліпила очі, перебила дихання, а він падав і падав...

Аж раптом сів біля згаслого багаття. Серце калатало, коловрат на грудях пекло вогнем, тіло вкривав рясний піт. Так скінчилася його відчайдушна спроба, про яку він волів забути, і відтоді старий млин нагадував про зневагу на обличчі з багряними очима.

А він просто хотів життя! Звичайного життя... Гнат збагнув це, коли повернувся з війни, поцілував дружину та обійняв сина. Хіба він міг знати у п'ятнадцять років, що йому насправді треба? Хіба міг тоді обирати свідомо? Хіба після прожитих років із прокляттям не мав права зробити інший вибір, піти іншим шляхом? Хіба інші не порушують присяг?

Невдовзі після тої невдачі Гнат зустрів Мармуляда та Орисю, життя пішло шкереберть, допоки доля копняком не дала шанс вибратися із трясовини. І от він знову тут — вітряк зробив коло.

Гнат переночував на млині, і жоден неприємний спомин не порушив його міцного сну.

Вересень минав чудово. Характерник навідав родину двічі — раніше для того потребувалося не менше кількох місяців.

— Ти став частіше приїздити. Випадковість? — поцікавилася Уляна.

— Недарма у Буду їздив, — підморгнув Гнат. — Поговорив з десятником, випили трохи, той погодився дати більше часу на родину.

Він справді колись розмовляв про це із братом Крайкою, але трапилася та розмова понад два роки тому. Суворий Крайка мав добре серце й не підозрював, що брат Еней марнує виторгуваний час на столичні розваги та брудні заробітки... Але то в минулому.

Гнат підхопив Уляну на руки і закружляв її.

— От дурбецало, — засміялася жінка. — У мене ж повний кошик у руках!

— А в мене справжній скарб!

Вона глянула йому в очі та спитала вже без усмішки:

— Ти справді тепер приїжджатимеш частіше?

— Даю слово!

— Обережно, характернику, я можу звикнути.

У стайні до старої Ожинки приєдналася молода та сповнена сил кобила Суничка; Уляна щасливо всміхалася; Остап плентався за Гнатом усюди, не бажаючи втрачати жодної хвилини з батьком. Хлопець не розлучався з дерев'яними шабельками, він навіть власноруч змайстрував перев'язь на спину, схожу на комашині крильця, аби носити зброю на батьківський манер. Малий непогано порався ними, щоправда, більшість рухів вигадував самостійно, та в цьому Гнат вбачав спадковий фехтувальний талант Бойків. Прийоми, що їх він показував синові, той схоплював на льоту: з нього мав вирости боєць, вправніший за Катрю.

— Дідо пишався б тобою, — сказав Гнат, викликавши бурхливу радість Остапа.

— Тату, а розкажи про війну!

— Іншим разом.

— Ти завжди так кажеш, а я все...

— Іншим разом! — гримнув характерник.

Нестор, земля йому пухом, завжди спочатку бив, а потім думав, чи варто. Гнат від такої несправедливості присягнувся ніколи не здіймати руки на власних дітей і пишався тим, що тримав слово. З Остапом це було неважко — він зростав напрочуд світлим малим.

Як і кожен хлопець, Остап ненавидів хатні обов'язки, але разом із татом був ладен хоч посуд мити, хочу бур'яни полоти, аби тільки поруч. Білити хату Остап узявся з таким ревним захопленням, наче його на ярмарок по цукерки кличуть.

Вигрівалося пізнє бабине літо. Гнат скинув сорочку та працював у самих штанях, Остап убрався так само. Обидва рясно заляпалися вапном, але з-під білих крапель на грудях характерника чорнів набитий знак.

— Тату, а що то за малюнок такий? — наважився спитати Остап.

Він завжди мав купу запитань, встигай лишень відповідати.

— Древній символ сили наших пращурів, — колись Нестор Бойко відповів