Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

Украй наївно сподіватися, що я порушу банківську таємницю під тиском вигаданих звинувачень, — пан Медуниця посміхнувся, але від гніву посмішка перетворилася на гримасу. — Геть з мого кабінету!

— Якщо я піду, то за якусь добу матиму чимало відомостей про вас і вашу родину. І багато чого іншого, що ви воліли б тримати в таємниці. Не варто перешкоджати моєму розслідуванню.

— Погрожуєте? — сполотнів банкір.

— Попереджаю, — крутити головою без важкої коси було незвично легко. — Якщо граєте нечесно, то інші можуть зіграти так само. Назвіть джерело, пане Медуниця, і ми більше ніколи не зустрінемося.

Той глянув на характерника з неприхованою ненавистю.

— Клятий перевертень! Недарма вас люди зненавиділи, — банкір гупнув кулаком по столу. — Недарма Червона Рада вотум недовіри вам висунула. Не герої, а шантажисти!

Після невеличкої палкої промови пан Медуниця повідомив, що кілька рахунків, якими він опікується особисто, належать ігумену Нехворощанського монастиря, що розкинувся за п'ять миль звідси — цьогоріч монастир саме почали відбудовувати. Чернець-секретар, який за збігом обставин доводився двоюрідним братом пану Медуниці, раз на тиждень привозить гроші з письмовими розпорядженнями: які суми переказати, які рахунки відкрити чи закрити, які папери розіслати тощо.

— Віддайте вексель, — попросив банкір наостанок.

— Залишу собі на згадку, — відмовився характерник.

— Падлюка!

— Я теж радий нашому знайомству.

Знову церква, думав Пилип наступного дня дорогою до монастиря, знову православна церква. Вони грають проти Ордену, та, схоже на те, грають разом із Таємною Вартою: цей союз пояснює кількість ресурсів та масштабність атак. І вони обрали найкращий час для удару.

Після великої повені сімдесят років тому монастир покинули. Він обернувся скелетами кам'яниць; огорожа зруйнувалася, поросла бур'янами; старі хрести кладовища поступилися місцем молодим деревцям. На цьому сумному тлі вибілена церква скидалася на символ відродження — стіни покреслило риштуванням, навколо лежали купи приладдя, накритого від дощу. Суботнього дня робітників не було, навколо стояла благословенна тиша, і на звуки вершника до Пилипа вийшов чернець.

— Вітаю! А де решта? — почав було він, аж потім розгледів незнайомця. — Хто ви? Монастир зачинено, церква лише будується.

— Доброго дня. Шукаю ігумена, — характерник спішився та помахав сіроманською грамотою. — Хочу поспілкуватися.

Чернець перехрестився та похитав головою.

— Вам не місце у святині. Покиньте ці землі негайно!

Пилип узяв канчука та продовжив:

— Хочу поспілкуватися з вашої волі або проти неї. Дуже прошу мені не відмовляти.

Його незворушна ввічливість лякала людей більше за брутальну лайку. Чернець знову перехрестився та повів Пилипа у порожню церкву, де пахло фарбою, а за символічним амвоном ховалася крихітна кухонька та невеличка кімната на три ліжка. Тут під розп'яттям мешкало двоє ченців та ігумен майбутнього монастиря, які наглядали за ходом будівництва. Появі характерника священнослужителі не зраділи.

— Катувати прийшов? — другий чернець кинувся на нього з кулаками, але осів на землю, отримавши пужалном у печінку.

— Обійдемося без насилля в домі Божому, — прошелестів висушений ігумен. — Бажаєш чаю, непроханий гостю? Ми саме збиралися підобідати.

— Бажаю розпитати про витоки статків, з яких пан Медуниця сплачував складання брехливих байок про Сірий Орден.

Побитий чернець кинув переляканий погляд на ігумена, але той спокійно мовив:

— Тоді з вашого дозволу ми поїмо. У моєму віці регулярне харчування вкрай важливе, особливо при нездорових легенях, подразнених тиньком...

Якби не вбивство ієрея Митрофана, Пилип не погодився б, але почуття провини змусило його кивнути. Він твердо вирішив розплутати цю справу без каліцтв та смертей, які протягом останніх років стали для нього буденністю.

Ченці приготували вбогий обід та заварили трав'яного чаю. Помолилися, неквапом поїли, відтак ігумен глянув на годинник та заговорив із смиренною посмішкою:

— Ми не маємо чого розповісти, химороднику. Постійно надходять гроші на відновлення монастиря. Вказану частку відправляємо у банк із розпорядженнями щодо її використання, а розпорядження ті привозять разом із грошима. Зміст їхній мені невідомий, бо кожен конверт скріплено сургучем. Для чого воно — то не моя справа. Занадто я старий, аби встромляти носа за чужі печатки. Як бачиш, ми тут лише посередники. Знаємо небагато.

Твоєму секретарю точно відомо більше, подумав Пилип.

— Хто привозить гроші та накази?

— Зараз і побачиш, — посміхнувся старий.

Характерник почув стукіт копит та іржання коней. Ігумен навмисно тягнув час. Його перехитрували!

Пилип вискочив з-за амвону: вершників було понад десяток, усі озброєні, з нашитими білими хрестами на опанчах. Зупинили коней перед входом, спішилися, перехрестилися та почали заходити до церкви.

— Тут характерник! — закричав постраждалий від пужална чернець. — Перевертень погрожував нам!

У нього вп'ялися погляди, спочатку розгублені, затим розлючені. Покотилося:

— Бий-убивай!

— Срібло, дістаньте срібло!

Якщо вони озброєні сріблом, то йому кінець. Полонених фанатики не беруть. Єдиний вихід перекрито; вікна зависоко, підперті знадвору будівельними лісами; треба пробиватися до дверей — єдиний шанс на порятунок.

— Не наближайтеся! — гукнув чернець двом сміливцям, які з булавами рушили вперед. — Краще розстріляйте!

Решта кинулася по рушниці. Він мав лічені секунди. Пилип відкинув канчука, ножем розрізав пучку пальця, провів пальцем по губах. На роздягання часу не було.

— Я — вовк.

Нічого не сталося. Позаду грюкнули двері комірчини ченців.

— Я — вовк, — повторив сіроманець.

Тільки присмак крові на губах.

— Я — вовк! — закричав щодуху.

Щось не виходить?

Божі воїни поверталися з рушницями та вправно заряджали їх.

— Зараз розстріляють!

Ти наче сам збирався пустити кулю в голову, хіба ні?

— Припини! Я — вовк!

Він бачить дула їхніх рушниць. Зараз буде залп.

Отже, приймаєш мене?

Гучно гримнули постріли, прокотилися луною. Пилип кинувся на землю з відчайдушним «так».

Запам'ятай цю згоду, Пилипе.

Відновлена стіна вкрилася дірками. Характерник відчув біль, але не встиг збагнути, куди влучили кулі, бо світ розтікся багряними хвилями і розчинився в оглушливому вовчому гарчанні, від якого кров стигла у жилах.

Відомо, що старі млини кишать нечистою силою, яка вночі перемелює людські кістки. Необережного бідолаху, що втрапить до закинутого млина по заходу сонця, вважайте пропащим — коли дивом уціліє, то назавжди розум утратить. Чимало свідків споглядало тут нічні гульбища чортів, люди оповідали й про страшенний галас та зелене сяйво навколо млина, тому характерник без вагань обрав це місце для ночівлі на повню: тут завжди панувало безлюддя.

Упир понюшкував повітря, трусонув гривою і тихо заіржав.

— Саме тут усе й було, — погодився Гнат.

Він