Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

країни. Крім Ґазди написали Щезник та Еней, обидва зі словами підтримки й порадою до часу зникнути. Він ніколи не розповідав друзям про той випадок на війні... Але вони все одно підтримали його.

Пилип знав, що минуле вкусить, але не очікував, що це станеться отак. Важко сперечатися: з погляду анонімного газетяра, він скоїв жахливі злочини, і тут, на відміну від спотвореної книги Буханевича, не було жодного слова неправди. Звісно, люди мали підстави боятися і засуджувати його. А що Пилип міг сказати у відповідь? Він не мав жодного виправдання.

Одне тішило: Майя, напевно, прочитала цю статтю та зрозуміла, чому він покинув її. Цікаво, що вона думала при цьому, що відчувала? Огиду? Страх? Полегшення? Жалість? Може, варто написати їй та...

Ні. Ні! Він викреслив себе з її життя. Нехай Майя буде щаслива, а їхня історія залишиться у минулому. Принаймні для неї.

Газета перетворилася на крихкий попіл. Сіроманець зважив на руці невеличкого піштоля. Десь він вичитав, що в Японській Імперії після безчестя лицар має вбити себе, аби ритуально очистити власну гідність.

Пилип приклав дуло до скроні. Відколи він погрозами змусив Звіра відступити (через це втік Хведір Цапко), набридливий голос більше не озивався ані вдень, ані вночі. Навіть вовчі сни зникли... Але стаття повернула думки про срібну кулю.

Палець лежав на гачку, проте характерник ніяк не міг зосередитися на думці про смерть. Голова продовжувала мізкувати над завданням: з усіх можливих цілей обрали саме його; опублікований портрет; свідок зі спаленого складу... Статтю надрукували невипадково. Він комусь дуже насолив і отримав удар у відповідь — отже, кидати справу не можна, тим більше коли з'явився слід!

А коли він закінчить, тоді вже ніщо не стримає його від натискання на гачок... Це розслідування — єдина причина відкласти піштоля.

Натомість рішуче взявся за ножа. Лезо ковзнуло, вгризлося, запиляло швидко й нерівно, допоки коса, схожа на величезну мертву змію, не впала до ніг. Майже п'ятнадцять років його життя перекрутилося у цій важкій мо-тузині попелястого волосся. Пилип дивився на неї кілька секунд, потім без вагань вкинув у багаття. Засмерділо. Він обережно провів долонею по карку: рука не зустріла нічого, крім шкіри. Пилип усміхнувся та вперше за багато днів заграв на варгані, доки полум'я доїдало його минуле.

Документи, знайдені у кабінеті пана Цапка, не надто допомогли: хто б не створював цю мережу, він робив це напрочуд майстерно. Невідомий знав, як саме його шукатимуть, зумисне лишав по собі примарний ланцюг рахунків та адрес, що повсякчас зникали або заводили у глухий кут. Безліч готівки, мало свідків. Когось іншого це могло заплутати, але не колишнього скарбничого. Осавулі Пилип доповідав, що переховується неподалік Кодаку, а сам уперто продовжував розслідування на обох берегах Дніпра. Оновлена зачіска та неголеність змінили його зовнішність задосить, аби не привертати увагу, а на дорогах він завжди натягував маску до перенісся.

Удача всміхається терплячим: за кілька тижнів у миргородському шинку Пилип надибав писаку, який жебрав на випивку. За другим кухлем пива чоловік хвалькувато зізнався, що написав кілька історій для славнозвісного «Літопису Сірого Ордену».

— Ну, не те щоб написав, а радше прикрасив, — чолов'яга поважно задер пальця. — Власне, історію вже написав Буханевич, а мені наказано було зробити її моторошною, додати всяких подробиць... І я з цим блискуче впорався, чорт забирай!

Він похапцем допив другий кухоль та красномовно гепнув ним об стіл. Пилип замовив третього.

— Тільки ж нікому не... — підбадьорений новим пивом, чоловік махнув рукою. — А бодай йому грець, розповідайте, кому хочете! Якби я знав, що мене так надурять з оплатою, ніколи б за ту справу не взявся!

Жадоба завжди лишає слабку ланку.

— Гляньте, добродію, — писака виклав папірця. — Розплатилися, холера, векселем! Поштою надіслали. А коли я прийшов у банк за грошима, клерки сказали, що вексель недійсний! Ох, скільки планів малося на цей дукач! Доводиться тепер натомість про гальбу світлого добродіїв молити...

— Як прикро, — Пилип глянув наметаним оком на бланк. — Тут стоїть печатка «погашено». Отже, ви отримали гроші.

— І в банку так само сказали! Але я нічого не отримував, мені воно таким прийшло! Я ж уперше вексель бачу, звідкіля мені знати, як воно все працює...

— Ваш дукач осів у чужій кишені, — констатував Пилип. — Хочете, викуплю цей вексель? За пару талярів.

— Два таляри? Мав бути цілий дукач!

— Друже, — Пилип виклав грамоту Сірого Ордену, бо після зміни зачіски черес він про всяк випадок тримав у саквах. — Я зменшую пропозицію до одного таляра. Раджу вгамувати апетити, бо заберу папірця задарма.

— Один, то й один, — миттю погодився писака. — Замовте тільки ще пива, пане лицарю! Я ж у ті побрехеньки про вас не вірю, сам їх вигадав...

Вексель належав банку Безбородька, одного з найбільших банків Гетьманату. Кілька років тому під час чергових регуляцій ринку цінних паперів була ухвалена обов'язкова норма про маркування кожного векселя місцем видання; таким чином з'ясувалося, що вексель був підписаний паном Медуницею з міста Царичанка, і доки Буран мчав туди, знайомий скарбничий підтвердив, що підписант є головою тамтешнього банківського відділення.

У передчутті приємного п'ятничного вечора пан Медуниця не мав настрою приймати непроханих гостей, але грамота Сірого Ордену переконала його змінити плани.

— Чим можу допомогти? — широко посміхнувся голова, молодий енергійний чоловік.

— Недобре, пане Медуниця, — Пилип без зайвих промов виклав векселя на стіл. — Доручено вислати вексель, а ви його власноруч гасите та привласнюєте гроші. І це заради одного дукача?

— Що за нісенітниці! Я, очільник міського відділення, не займаюся дрібним шахрайством! — обурився пан Медуниця.

— Сума в один дукач не підпадає під кримінальні закони, лише під адміністративний штраф. Коли векселів збирається чимало, то заробіток збільшується відповідно, хіба ж не вигідно? Та ще й при майже стовідсотковій гарантії, що джерело фінансування та отримувачі не звернуться з позовом до суду...

— Докази, пане лицарю. Надайте докази, — спокійно урвав його банкір. — Погашений вексель не є підгрунтям для жодного позову.

Він мав рацію, а характерник доказів не мав.

— Не знаю, чи ви це робите самостійно, чи прикриваєте підлеглого, — Пилип оцінив зовнішність банкіра. — Маєте нову обручку. Нещодавно одружилися? Вітаю. Тепер потрібні гроші на нову домівку? Примхи дружини? Чекаєте малюка? Мені байдуже. Скажіть, хто спонсорував цей вексель, і я зникну. Живіть собі далі.

—