Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— Клятий крадій! Як мені тепер жити в домі, який я присягнувся захищати? — голосив домовик. — Думаєш, тобі це минеться? Думаєш, можна приходити, кріпачити кого схочеш і все тобі зійде з рук? Я цього так не полишу!

Северин про всяк випадок озирнувся, але домовик лише грозився обома кулаками водночас.

— До самого Ґаада дійду, чуєш? Ба навіть до самої Ґадри! Буде тобі кривава печатка! До скону пам'ятатимеш, скурвий сину!

Під невщухні прокльони домовика характерник повернувся за стіну та перестрибнув до Івана.

— Як усе минуло?

— З людей мене ніхто не помітив, — Северин віддав йому копію. — Знайшов у потаємному відділенні, як і очікувалося. Переписав усе якомога точніше. Книга — «Літопис», п'ятнадцята сторінка.

— «Літопис»? От бісове поріддя... Чудово. Нарешті ми взяли слід, брате! Отже, надійні люди досі є, — Іван усміхнувся. Давно ніхто не бачив посмішки осавули призначенців.

Якщо надійні люди так добре знали маєток, то могли би власноруч перемалювати клятий візерунок, подумав Северин. Йому було соромно за покривдженого домовика, якого він імовірно зробив безхатьком.

— До коней, брате, — Іван не гаяв часу. — Треба якомога швидше віддати цидулку скарбничим. Холера, як же довго ми полювали на неї!

— Можна тепер дізнатися, що за документ? — спитав Северин, який часом і не знав мети завдання (інша розповсюджена практика куреню призначенців). — Ледь очі не повилазили на тій китайській грамоті.

— Це шифр, брате. Шифр найважливішого документу, а сторінка книги — ключ до нього.

— Найважливіший документ?

Северин уже й не очікував отримати відповідь, як осавула проказав:

— План знищення Сірого Ордену.

Розділ восьмий

Союзники України? Радше союзники Сатани! Сірий Орден замовчує криваві злочини характерників», — волала передня шпальта газети «Visnyk Het'manatu».

Пилип зітхнув і взявся за статтю.

«Місяць тому громаду збурив «Літопис Сірого Ордену» — книга, яка не залишила байдужим жодного читача. Всі ми звикли до героїчних легенд і дум, де звитяжні характерники ставали на захист України та жертвували собою заради її порятунку... Але настав час спитати: як воно насправді? Чи цей полум'яний образ має бодай щось спільне з реальним життям? Натхненний прикладом безстрашного Володимира Буханевича, чию корчму сіроманці спалили на знак помсти, коли той відгорнув темну завісу над прихованою правдою про вовчих лицарів, автор цього допису (не розголошуючи власного імені з міркувань безпеки) теж провів невеличке розслідування, відтак поспішає поділитися його жаскими плодами з шановною громадою...»

Пилип глянув на портрет поруч зі статтею. З портрета вгадувався він сам, щоправда, із завеликим носом й замалими очима, але загалом схожий. Невідомий художник навіть косу перекинув через плече для наочного показу її довжини.

«Свідок, який вижив у тій битві, розповідає (далі подається пряма мова без правок): «Варяги нам у фланг зайшли, вдарили кінними. Хтось побіг, хтось за шаблю вхопився. Мені потилицю копитом зачепило, замакітрилося, а коли оклигав, бачу, як він сновигає поміж варягів і коле їх багнетом, наче свиней. Курва! Очі божевільні, весь у крові, справжній тобі чорт! Коли чергового шведа настромлював, то вдарив так сильно, що й рушниця тріснула навпіл. Тоді він на вовка перекинувся, весь одяг у клоччя, та далі вбиває. Мати Богородиця! Я чимало лайна на своєму віку бачив, але то була масакра! Літав, наче смерть! Було лячно й радісно водночас, бо він ту контратаку, вважай, самотужки поховав. Коли вороги полягли, то всі кинулися його вітати, мовляв, із десятком таких бійців можна війну виграти, а він озирнувся, з рота слина кривава тече, хвіст по боках ляскає, та як кинеться раптом до найближчого стрільця! Всі остовпіли, курва, то ж був наш стрілець, наш! Якого дідька? Аж тут один хлоп його багнетом штрикнув, бовдур, що перевертню станеться від того багнета... То він і другого роздер, навіть оком не змигнувши... Я позадкував, бо швед кінний і сіроманець божевільний — то не одне лихо: коли проти першого вистояти можна, то від другого краще втікати. Він ще двох загриз, падлюка, аж раптом скорчився, завив і знову людиною обернувся...»

Далі йшла не менш барвиста оповідь про те, що згаданого характерника всі любили та поважали за спокійний норов і розважливу натуру, тому аж ніяк такого вибрика від нього не очікували. Після битви шаленого сіроманця відкликали, а старійшини суворо наказали тримати язика на припоні. «Ці події підтвердив інший стрілець, який пережив битву. Редакція газети звернулася за коментарем до Ради Сімох осавул, але жодної відповіді від Сірого Ордену не отримала».

Проте, вів далі оповідач, на цьому історія характерника не закінчується. «Можливо, читач подумав, що після розслідування керманичі Ордену засудили душогубця до страти? Аж ніяк! Нещодавно чоловік, дуже схожий за описом на того самого братовбивцю з поля битви Північної Війни, під самим носом у головного штабу війська Січового напав та спалив новозбудований склад у Запоріжжі».

Далі викладався спогад свідка, який дивом не загинув у пожежі, бо кат зв'язав його та кинув напризволяще. Катюга мав черес із трьома клямрами, а опис його зовнішності цілковито збігався з описами ветеранів. За словами очевидців художник відтворив зовнішність знавіснілого характерника, якого всім радилося обходити десятою дорогою, допоки йому — попри закони держави та здорового глузду — дозволено вільно жити й пересуватися українськими дорогами.

Пилип знову глянув на власний портрет. Тепер ясно, чого продавець газет так на нього зиркав — він став сумнозвісним на весь Гетьманат різником.

Стаття закінчувалася так: «Колись наші пращури потребували слуг Сатани. Але тепер, коли держава українська стоїть міцно, а на варті її військо Січове і Таємна Варта, я питаю всіх: чи потрібні на державній службі небезпечні перевертні, які нібито захищають нас, та насправді шкодять не менше за ворога?!

Уже перед самим друком цього випуску до мене дійшли чутки, ніби у Червоній Раді назріла фронда, і незабаром там проголосують за вотум недовіри Сірому Ордену. Далі — справа за Чорною Радою й гетьманом. Плекаємо надію, що влада більше не закриватиме очі на свавілля сіроманців, про яких давно і невщухно попереджає свята Православна Церква, бо нині так склалося, що народ український треба берегти від тих, хто начебто присягався берегти його».

Пилип пожбурив газету до багаття.

Останнім повідомленням Басюга наказував покинути розслідування та принишкнути на кілька тижнів — бажано, десь на безлюдді, поки галас навколо виборів не змусить громаду забути пику Олефіра, розтиражовану на шпальтах однієї з найбільших газет