Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – Якщо я колись і вижену вас із зручного паланкіна, то тільки  тоді, коли впевнюсь, що піша хода не завдасть вам страждань, – пом’якшала Намі, ухиляючись від продовження словесної баталії.

     – Тоді я за вас цілком спокійний, – задоволено кивнув старий. –  Я не ставав на власні ноги без мук майже рік. І всі лікарі кажуть, що вже не стану. Всі!

          Пані розпорядниця підклала шовкові подушки під спину государині, і та влаштувалася на них зручніше. Незважаючи на всі запевнення у своєму хорошому самопочутті, вставати вона не поспішала. Обличчя її залишалося блідим і виснаженим, вилиці та підборіддя загострилися, навколо очей згустилися волошкові тіні. Проте настрій її був рішучим, погляд – ясним, рухи – чіткими. Государиня не виказувала ніякої слабкості, лише спокій. Намі-но хіме в цей час виступала зразком внутрішньої рівноваги та зібраності. Голос її залишався чистим і твердим, коли вона привітно зверталася до кожної дами, називаючи на ім’я і промовляючи слова втіхи. Пані Отомо приділила особливу увагу:

     –  Мила моя пані Саюрі, –  зворушливо промовила вона. –  Як несправедливо я обійшлася з вами! Раніше я цього не розуміла, але тепер цілком усвідомлюю свою помилку. Я вирвала вас із сім’ї і віддалила від чоловіка, хоча обов’язок будь-якої порядної жінки залишатися біля нього. Я призначила вас на державну службу, а ви не наважилися мені відмовити. Як недобре я вчинила! Але я виправлюсь. Повертайтеся додому. Ваш чоловік чекає на вас із нетерпінням. Мені соромно, що я тримала вас біля себе так довго. Вибачте мені заради наших добрих стосунків.

     Кругле обличчя пані Саюрі осяяла збентежена посмішка. Бачачи, що жінка ось-ось заплаче, государиня нахилилася вперед і прошепотіла їй у вухо: «Прошу вас знайти спосіб повернути Мінеко до двору. Такою є наша воля». І відпустила.

          –  Усім іншим наказую повертатися до своїх обов’язків з легким серцем. Нехай ніщо не затьмарить вашої радості. Я здорова, ви й самі бачите.

          Щічки государині помітно порожевіли. Загалом вона виглядала непогано і не викликала сильного занепокоєння. І все ж таки молоді дівчата залишали кімнату неохоче, і старші жінки змушені були їх квапити.

          – Допоможіть одягнутися, – наказала государиня, залишившись з пані розпорядницею палацу наодинці. – А потім принесіть чистий аркуш паперу, та такий, щоб з нього звисали червоні кистиці, і туш. Я писатиму про важливе.

          –  Чи варто так напружуватися? – занепокоїлася пані Хоноорюмі. – Я можу зробити це за вас, а ви прикладете до написаного іменну печатку.

          – Ні, – відмовилась Намі. – Це має бути написано моєю рукою. Будь ласка, не позбавляйте мене втіхи.

          І государиня піднялася з ліжка. Убравшись у кілька просторих одеж і підперезавшись простим поясом під низ іншого – вишитого золотими та срібними нитками, вона сіла за стіл і довго сиділа, задумливо підперши кулачком підборіддя. Потім вмочила в туш пензлик і стала зосереджено виводити на папері красиві слова. Коли робота була зроблена, і пензлик відкладено убік, обличчя її просяяло щасливою усмішкою.

          –  Усе, –  оголосила вона. –  Зовіть пана Сога. Я вручу це йому, а ви засвідчите, що в моєму вчинку немає й тіні обману.

          – Що ж ви написали?

          –  Таке, про що дізнатися нікому до певного часу не дозволю. Я сама зв’яжу написане шнурком. Прийде час і все відкриється. Тож швидче кличте Великого Слугу, та не зволікайте – я поспішаю.

          –  Дивна ви нині, повелителько, –  промовила пані Хоноорюмі і пішла, куди наказано.

          Пан Сога з’явився відразу ж, заставши Намі там, де вона писала таємне послання. Попри всю акуратність, пальці її були замазані тушшю. Та навіть незважаючи на це, виглядала вона виключно мило. Після довгої хвороби шкіра государині набула прозорості, а чорне волосся розсипалося по плечах і блищало у променях сонця. Усім своїм виглядом вона виявляла крайнє нетерпіння.

          –  Я порадую вас, –  оголосила Намі-но хіме, обдаровуючи Його Світлість доброзичливою усмішкою і запрошуючи сісти навпроти. –  Залишіть нас, пані Хоноорюмі. Те, про що я говоритиму, призначене тільки Великому Слузі при мені і нікому більше. Це велика таємниця, суть якої донедавна і сама я ніяк не могла збагнути.

          Розпорядниця палацу спалахнула:

          –  Чи це пристойно? Ви залишитеся з паном Сога вдвох.

          –  От і добре. У мене до нього багато невисловленого назбиралося.

          Підозріло глянувши на Великого Слугу, пані Хоноорюмі неохоче покинула кімнату.

          Намі скромно опустила сяючі золотисті очі.

          –  Ви зрадієте, –  повторила вона, раптом зніяковівши у присутності свого покровителя.

          – Чому ви такі впевнені? – пан Сога підняв на неї погляд.

          – Тому, що ваше бажання скоро здійсниться, – таємниче стишивши голос, промовила пані.

          – Ваша Величність таїть у собі ще чимало сюрпризів.

          – Кажу вам, нічого образливого я не задумала. Перестаньте сумніватися! Ось, читайте, – і вона простягла йому написане.

          Відірвавшись від споглядання загостреного обличчя, пан Сога розгорнув папір і почав читати. Рядок за рядком куточки його губ опускалися все нижче і нижче, перетворюючи обличчя на страшну машкару  –  таку, якою на полі бою відлякують забобонних дикунів.

          Послання було адресоване не йому особисто, але всій Великій Державній Раді, і починалося воно так:

          «Звіряючи волю свою, я, Намі-но хіме, дочка Ямато, яка Великою Країною Восьми Островів управляє, так проголошую: згідно із законами, встановленими государем  –  чоловіком моїм, про якого говорять з трепетом, і законом божественним  –  початковим і вічним, правити у суворій черзі належить. Престол високий країни багатої, від сонця небесного успадкований за часів предка великого, від кревного родича кревному передавати слід. Оскільки дітей не маю  –  ні принца спадкоємного, ні принцеси благородної крові, так мислю божественною суттю своєю: ти, Сога-но Ітіро, слуга наш вірний і дбайливий, нащадок государині небесної, що на Рівнині Високого Неба правити воліє, діяння на високому престолі, від першого государя успадкованому, прийми. Плекай і жалуй країну нашу серцем чистим і світлим, ревно оберігаючи її від зазіхачів зовнішніх і внутрішніх ворогів.