Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

Глава 6

    Старий сидів у незручній позі, підібравши під себе ноги, а пані розпорядниця раз у раз цікавилася: «Ви нездужаєте? Чи не краще відпочити, поки я побуду з Її Величністю? Якщо підете негайно, вам ніхто не дорікне. Та й про государиню є кому подбати, якщо вона раптом прокинеться...». Але у відповідь діставала лише відмови. Пан Правий Міністр наполягав на своєму, не бажаючи йти і залишати государиню під чужим наглядом. Він все ще сподівався, що вона незабаром прокинеться, і він стане тому свідком. Надія його зміцніла, оскільки стан хворої несподівано змінився: жар вщух, лихоманка відступила. Намі-но хіме перестала кидатися на ліжку, лежала нерухомо і виглядала спокійною.

     – Ви не даєте жодних втішних прогнозів? – дорікнула пані Хоноорюмі пану Оонісі. – Дуже дивно! Адже государині стало краще.

     – Раптом Її Величність переслідують злі духи, що й спричинили хворобу? – похитав головою лікар. – Я не можу передбачити їхні лихі витівки. Якщо оголошу  зараз, що Її Величність одужує, вони можуть утнути щось, аби нашкодити государині  Ямато, а заразом  ославити мене як брехуна. Треба зачекати. Переконатися, що хвороба справді минула.

     – Ви –  черства людина, – вимовляла йому пані розпорядниця. – Як взагалі можна жити, не сподіваючись на краще? Якби ви оголосили таке, можливо, удача зглянулася б над вами. А ви її навмисне відлякуєте. І треба ж вам згадати злих духів у головних покоях! Неначе не знаєте, що государиня наша – сонце, у світлі якого морок розчиняється без сліду.

     Пані Хоноорюмі гнівалася.

     Часте і неглибоке дихання государині сповільнилося. Іноді з її грудей виривалося чи то шумне зітхання, чи слабкий зойк, і тоді груди завмирали. У такі миті всі, хто були у кімнаті, лякалися і, затамувавши подих, стежили за Її Величністю. Але за бездиханням завжди слідував глибокий вдих, і всі знову заспокоювалися. Від такої мінливості рукава придворних дам не просихали ні вдень, ні вночі. Ніхто не знав, чого очікувати – одужання государині чи її кінця. І коли станеться одне чи інше, передбачити теж ніхто не міг. Тому в її покоях завжди чергували близько двадцяти помічниць – ті, хто зазвичай прислуговував їй за трапезами, допомагав одягатися та виконував різні дрібні доручення.

     Государиня не прокидалася. Вона боролася з хворобою уві сні, дозволяючи черницям заливати ліки в рот і покірно ковтати їх. Байдуже вислуховувала молебні за молебнями, не виявляючи жодних ознак одержимості.

     Снігова буря за вікном вщухла. Зима знову поступалася правами літу, оминувши весну.

     Усе добре, – заспокоювала себе пані Хоноорюмі. Усе знову стає таким, яким має бути. Те, що хвороба та несподівані зміни у погоді пов’язані між собою, вона не сумнівалася. Але що з цього є причиною, а що – наслідком, встановити не могла. З давніх-давен государям Ямато приписують здатність керувати погодою. Можливо, нездоров’я Намі-но хіме і спричинило ці зміни.

     Нині государиня цілком заспокоїлася, не зітхала,  з її очей не текли сльози. Якби не останні кілька тижнів, які всіх так налякали, пані Хоноорюмі вирішила б, що вона просто відпочиває, як і будь-яка звичайна натомлена працею людина.

     – Яке щастя знову опинитися серед вас! Зізнаюся, залишитися із собою наодинці для мене доречніше, бо тоді багато чого, про що не хочеться говорити, можна було б приховати. Але відмовитися від такого товариства мені несила, аж надто я до всіх вас прикипіла.

     Зачувши лагідний голос, пан Правий Міністр здригнувся і часто закліпав рідкими віями. Розпорядниця, яка сиділа з ним поруч, приклала кінчики пальців до губ, а пані Саюрі за її спиною видала зітхання полегшення. Придворні дами під стінами внутрішніх покоїв заворушилися і навперебій почали спонукати пана Оонісі довідатися про здоров’я государині. Якщо Намі-но хіме заговорила осмислено і розумно, значить  –  жива і притомна. Дарма, що сказані нею кілька фраз  –  загадкові й їх не так легко зрозуміти. Головне, до присутніх вона зверталася зі звичайною теплотою.

     Вкрите зморшками лице Правого Міністра засяяло.

     –  А я, старий дурень, думав, що моя нікчемна старість переживе вашу благословенну молодість. Ні-ні, храни нас боже! –  і з очей його потекли сльози. Не маючи можливості впоратися з почуттями, що охопили його, він узяв у тремтячі сухі пальці маленьку гарячу долоньку государині. –  Стільки знамень! Жахливих знамень! –  зашепотів він, потискаючи її.

     – Жахливих? Хіба? – занепокоєно спитала дівчина, і, відібравши у пана Фудоями руку, сховала в долонях своє обличчя. А коли визирнула  –  вигляд мала винуватий.

     –  Ви горіли..., –  промовила пані розпорядниця, теж ледве стримуючи сльози.

     –  Так, горіла, –  несміливо мовила Намі. – То був вогонь очищення та відродження.

     –  Він зовсім виснажив вас.

     – Заспокойтеся, – спробувала підбадьорити її володарка. –  Вам більше нема про що хвилюватися. Я цілком одужала і почуваю собі добре.

     – Але на вулиці йшов сніг…, – не вгавала пані розпорядниця.

     –  Мабуть, це виглядало вражаюче: сніг на початку літа, –  усміхнулася вона.

     – Ви нам не вірите? – піднявши круглі брови, подалася вперед музикантка.

     – Безсердечна, жорстока мандаринка! – погрозив пальцем пан Фудояма. – Ви спустошили мій гаманець! Знали б, які щедрі пожертвування я приносив до храму щодня, поки ви відлежувалися в очереті. Адже ви могли заощадити мені чимало грошей, якщо б ще день чи два тому сповістили, що видужаєте!

     – Старий жадібний селезень! – надула губки Намі. – Самі винні у своїх збитках! Ви надто рано поховали мене. Хіба справжні друзі так роблять?

     – Я засмутився, коли подумав, що доведеться йти за вашими поховальними ношами пішки, – навмисно обурено виправдався старий. –  Певно, ви забули, як у мене болять ноги? Хай краще у них посадять мене, а не вас, – принаймні не доведеться перейматися пішим походом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍