Tadelia Ross - Реліквія, Tadelia Ross

       Отямився, коли вже стемніло. В кімнаті світилася настільна лампа. Швидко оглянувши кімнату розумію, що будиночок схожий на мій у горах серед лісу. Я там років з десять не був. Аж захотілося поїхати туди. Сідаю на ліжку і ще раз окидаю поглядом кімнату. Вже аж занадто схоже на мій будиночок. Почуваюся краще, тож встаю з ліжка і йду з кімнати. І от коли виходжу у вітальню розумію, що це все ж мій будиночок. Над каміном стоять мої фото з сім'єю. Не розумію, як тут опинився. 

       Я оглянув весь будиночок, але нікого не знайшов. На кухні були свіжі продукти. Хтось був тут, але хто? Дивне відчуття не покидає мене вже довго. Наче відчуваю чиюсь присутність, але нікого немає. Ця присутність не лякає. Я хочу вірити, що це Емілі. Я вирішив залишитися, тож готую собі вечерю і дістаю міцний алкоголь з міні бару. Алкоголь зі склянкою лишаю у вітальні на маленькому столику перед каміном. Сам прямую на кухню смакувати вечерю. Дивне відчуття присутності когось поряд змусили трохи збадьоритися і навіть апетит з'явився за останні дні я майже не їв, але зараз такий голодний. Присягаюся це все робить моя квітонька. Я не можу це інакше пояснити. 

       Сиджу посміхаюся, як дурень. Згадую, як вона з ложечки мене годувала, коли захворів, бо не хотів їсти. Вона стала найбільшою моєю слабкістю та моїм Всесвітом. Без неї і дня витримати не можу. А зараз полегшення таке відчув, що їхати нікуди не хочу. Завтра поїду за речима. Лишуся в будиночку ненадовго. 

— Як би я хотів, щоб ти була поряд, моя квітонько. - закриваю очі й наче відчуваю її поряд. Відчуваю, як вона обіймає мене зі спини. Теплом все розливається в середині. Я дурію без неї. Мені здається, що вона поруч, коли її немає. Ком в горлі стає. - Я знайду тебе, Емілі! Обіцяю. - розмовляю з собою, наче псих. Притискаю одну руку до місця, де б'ється серце. 

       В каміні горять дрова. Я наливаю ще одну склянку віскі та роблю ковток. Дивлюсь на вогонь і згадую день, коли зробив пропозицію Емілі. Вона усміхається мені, а я кружляю з нею на руках. Моя Емілі... Моя квітонька... Поступово поринаю у сон. Забуваю про все на світі окрім Емілі. Вона єдина в моїй голові. 

       Прокидаюся в холодному будинку. Дивлюсь на годинник. Шоста ранку. Збираюся і йду до своєї машини. Далеченько ж вона стоїть. Ранкова пробіжка лісом саме те, що трохи збадьорить. 

       Спочатку їду додому, збираю речі та складаю в багажник. В офісі опиняюся близько дев'ятої години ранку, щоб повідомити Лютею про від'їзд.

— Едвіне, де ти був? Зник і не повідомив нічого. - стривожена жінка одразу завалює питаннями. 

— Я... Вибачте, що не повідомив. Лишився у своєму будиночку в лісі. Затримався там до темна, тож вирішив залишитися. - розумію, що для неї друге зникнення за два тижні це вже занадто, але лишатися там, де немає квітоньки не хочу. 

— Чому не відповідав на дзвінки? - обурюється. І це теж справедливо. Опускаю очі в підлогу, бо не можу дивитися на неї. Хочу поїхати і нікого не бачити і не чути. Бажаною для мене наразі лишається лише Емілі. Підіймаю погляд на жінку. 

— Я телефон в машині лишив. А сам далеко зайшов, тож нестав повертатися. Ближче було до мого будиночку. Вибачте, якщо налякав вас. Я поїду на деякий час з міста. Не можу лишатися тут. Якщо будуть новини стосовно Емілі, то сповістіть електронним листом. Зв'язку може не бути. - вона співчутливо киває, наче розуміє мій біль. І я попрощавшись йду з офісу. 

       Я провів місяць в будиночку. І кожен момент наче відчував, що квітонька поряд. Дивиться своїми зеленими очима повними любові. Хоч це і самообман, але хочу вірити, що вона дійсно поряд. Мій стан на межі. І це я розумію лише тоді, коли опиняюся над прірвою. Дах зовсім зірвало. 

       Чую кроки позаду, але все наче в тумані. Це швидше не кроки - це біг. Хтось біжить позаду мене. Чую голос. Жінка кличе мене на ім'я, але це не Емілі. Не хочу повертатися. Я за крок до неї. Мені ввижається моя кохана внизу. Хтось різко хапає мене та відкидає назад. Я врізаюся в дерево і падаю на землю. Усвідомлюю, що ледь не позбавив себе життя і можливості знайти кохану. Підіймаю очі на... Жінку?! Переді мною стоїть та сама жінка, яку я бачив місяць тому у цьому лісі. В цю мить я хочу знати, хто вона така, але вона жестом показує, щоб мовчав. Оглядається, а тоді допомагає підвестися і веде за собою. 

       Ми знов біля мого будиночку. Жінка знов оглядається і заходить до МОГО будинку, наче вона господарка. Коли ми опиняємося в середині, то вона різко розвертається до мене і суворо дивиться на мене.

— Ти зглузду з'їхав? Втопитися вирішив? А як же Емілі? - і тут мої очі розширюються. Звідки вона знає Емілі. І що робить тут. Від думок голова гудіти починає. 

— Я сам ледь розумію, що на мене так вплинуло там. Не хотів я помирати. - кажу впевнено правду, бо так і було. - Хто ви така? Що робите в моєму будинку і що знаєте про Емілі? - моя черга задавати питання.

       Вона пройшла у вітальню та сіла в крісло. Я зробив те саме і ми почали спокійно говорити. 

— Я мати Есті. - згадав... я згадав ці очі. Як міг забути її. - Усі знали, як вона померла. І я хотіла тебе вбити за те, що ти зробив. - бачу заслужену злість в її очах. - Аж допоки не з'явилася моя мати і не розповіла всю правду. - вона дивилася на мене з осудом, але щось було не так. Вона наче вагалася. - Лютея не знає про мене. Я приблизно десять років тому згадала минуле життя і тоді знайшла цей будинок. Ти не приходив сюди, тож я дивилася за будинком. Сподіваюся ти не гніваєшся через це. - я легко посміхнувся. Емілі так схожа на неї. Гадки немаю, як так сталося.