Tadelia Ross - Реліквія, Tadelia Ross

Розділ 31. Едвін

       Навідався сьогодні до Марка в лікарню. Його тоді добряче відгамселили. І коли тільки встигли тварюки?! Софія від нього не відлипає. Лише вона тоді трималася його осторонь. Як мене потім сказали це вона того перевертня відлупцювала. Така маленька, але сильна і вправна. Голову тому виродку продірявила. Тоді він і собою став. А потім Ян підключився і скрутив покруча. 

       Казали, що там ледь не армія була. Ніхто не зміг протистояти їм, бо мої батьки попіклувалися про це. Я вважав, що вони будуть на боці Маргарет, але все сталося інакше, коли чари цієї відьми Маргарет розвіялися. Вона наклала закляття на багатьох людей, тому вони навіть не усвідомлювали, що наробили. А от мої батьки все пам'ятали, тому спинили армію ще до того, як вони змогли нашкодити колегам. Маргарет їх шантажувала. Лише з цієї причини вони робили усе, щоб показати, що вони на її боці. Хоч так і не було насправді. 

       Батьки були кілька днів поруч, але легше мені не стало. Емілі не знайшли. Серце б'ється лише з надією на те, що моя квітонька жива. Відчуваю, що вона десь поруч, але знайти не можу. Серце стискається від болю. Коли сплю бачу її. Вона усміхається мені, але коли прокидаюся бачу лише той момент, коли та курва кинджалом пронзає Емілі і за собою в прірву штовхає. Від цього лють в крові закипає. Хоч вже відомо, що вона покарана і більше ніколи не повернеться, але... Власними руками вбив би це кляте стерво. 

       Вона божевільна до мозку кісток. Ці очі я пам'ятатиму до скону. Ще сто років тому я зрозумів, що вона так просто не полишить у спокої Есті. Тоді вона зробила усе моїми руками, але все одно не досягла бажаного. Не всіх убила. І лише зараз вона поплатилася за все, що зробила. Але навіть зараз вона забрала в мене найдорожче. 

       Йду коридором вже знайомого офісу до пані Лютеї. Все ще сподіваюся, що вона матиме хороші новини. Коли заходжу в кабінет, то стою трохи шокований. Мені або здається, або я все таки з розуму зійшов. Я наче бачу другу Маргарет. Так і хочеться накинутися і придушити, але стримую себе. Лютея запрошує присісти навпроти жінки. В кабінеті більше нікого немає. 

— Едвіне, це біологічна мати Маргарет. Вона хотіла поговорити. - дивлюсь на жінку, а вона ледь в крісло не втискається від страху. Поглядом вбити можу. Даю одразу зрозуміти, що не вийде голову задурити.

— Едвіне, я перш за все прошу пробачення за все, що зробила моя донька. Знаю, що це нічого не змінить, але все ж... Частково це моя вина. - слухаю і не витримую вже. Важко дивитися на копію вбивці. Руками ститка бильце крісла до білих кісточок. - Я не змогла дати Маргарет того, чого вона так хотіла – батьківської любові. Тому після смерті її батька віддала її подрузі. Маргарет була маленька, тому не пам'ятає цього. Звісно вона не отримала стільки ж любові від чужих людей. Вона не з власної волі стала такою. - ніби її слова мають викликати в мене жаль. Вона вбивця і цим все сказано. 

— Якщо це все, то нам нема про що говорити. - жорстоко, але правда. Її доньку неможливо виправдати. Підвожуся і хочу піти.

— Зачекайте... - вона підскакує з місця і дивиться благальними очима. 

— Що ще? - вона витягає тремтячими руками з карману реліквію моєї сім'ї і простягає мені. У мене всередині щось обірвалося. - Звідки це у вас? - намагаюся зберігати спокій. Беру до рук і остаточно переконуюся, що це вона. Спогади, як віддавав її Емілі спливають в голові. Не може бути цього. Вона не могла отак знов померти. Не могла... 

— В той день я була трохи вниз за течією. Там була по роботі, тож коли побачила цю річ не одразу згадала, де бачила. Вчора зустріла пані Лютею і це вона мені сказала. Тоді я все згадала. Вирішила, що для вас це важливо, тому прийшла віддати. - останні слова погано чую, в голові шумить. Вона ж не могла... Моя квітонька не могла померти. Реліквія мала її захистити. 

— Де вона? - майже кричу на жінку. - Де Емілі? - трохи тихіше шиплю в обличчя жінці. Вона перелякано дивиться на мене і на Лютею оглядається.

— Я не знаю. Я лише цю річ знайшла і все. - починає задкувати. 

— Де Емілі? Зі мною в такі ігри не треба грати. Погано для вас скінчиться. Кажіть, де вона. - зло гарчу, стою дуже близько. 

— Едвіне! - грізний голос Лютеї врізався в голову. - Вона каже правду. Наші люди вже працюють на місці. Це трохи далі, ніж ми очікували. Вона не мала б там бути, але ми вже шукаємо. - відходжу від жінки і дивлюся на Лютею.

— Де? Я хочу сам оглянути місце. - твердо стою на своєму. Без відповідей не піду. 

— В цьому немає необхідності. - трохи м'якше додає. 

— Я хочу бути там... будь ласка... - вона зітхає і каже куди їхати. А тоді я лечу на місце, де вже працює півсотні людей і прочісують густий ліс. 

       Я пройшов усюди і зупинився на обриві над річкою. До цього місця інші не дійшли. Перше, що помічаю це те, що з обриву видно той замок і місце падіння коханої. На іншому березі нічого немає, крім лісу. За кілька хвилин зовсім нікого не знаходжу поряд і голоси стихли. Всі пішли в іншу сторону, а я стояв наче чекав, що вона от-от з'явиться. Вірив, що не може просто так зникнути. Вірив, що десь поруч моя мила. 

       Дивне відчуття з'явилося, наче на мене хтось дивився. Вперше таке відчуваю за довгий час. Обертаюсь. Шукаю, але нікого не бачу. А тоді зупиняюся і вдивляюся в глиб лісу позаду. Все перед очима пливе, але встигаю побачити жінку. Якось вона знайомо виглядає, особливо її очі. Хоча й не можу її впізнати, щось в ній надто знайоме. А тоді все темніє і мою свідомість поглинає темрява.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍