Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Розділ 25.2

Мої повіки майже падають, тріпотять, коли ледь сіпаюся вперед, готова впасти в обійми, а Люци натомість сильно схиляє голову, знову розтягуючи відстань. Що відбувається? Це його магія розпалила простір довкола чи то просто я втрачаю здоровий глузд?

— Раміро, — врешті зітхає Люци мені в обличчя. Пахне кавою. Мені подобається. Він так багато вчиться, що кофеїн вже повзає венами. Хлопець одразу озирається на чоловіків, які саме зникають за поворотом, — приходить раз на рік, на свято міста та академії, і підшукує собі одну рейлі. Добре платить, головний інвестор. Раміро може затриматися тут навіть на кілька тижнів, що дуже погано для таких як ти... — він дивиться мені у вічі, затримавшись на кілька секунд, — дуже привабливих.

Сміливо зводжу очі на Люци, ігноруючи різкий спалах обличчя, і тицяю пальцем на свою шию.

— Я втратила проарію.

— Я не знаю інших швидких способів боротьби з магічними наркотиками, — він смикає плечима, хутко ступаючи крок назад. — Вибач чи що?

Раптом зводжу брови, відкинувши думки про поцілунок. Очі розширюються. Попри те, що мій дах їде через перепади сили, я досі можу скласти два плюс два, бо прямо зараз підіймаю руку, вказавши тремтливим пальцем на коридор.

— Підшукує собі рейлі?..

— Це відбувається не проти їхньої волі, вони зазвичай…

— Зазвичай!? — голос зривається, коли підстрибую, ставши навшпиньки від обурення. — Ти казав, що тут немає рабства! — шиплю, щоб не кричати.

— Я казав, що ми працюємо над цим, — втручається вогневик, заплющивши очі. — Діно, це не те, що ти думаєш. Все цивілізовано. Ніхто нікого не викрадає. Не повіриш, але деякі справді хочуть жити в золоті та розкоші, начхавши з ким.

Я фиркаю, криво всміхнувшись. Ну звісно! Ліс рук! Черга не має кінця краю! Наскільки ж Люциліан байдужий до реального життя… Апатичний, занурений у себе, байдужий до глобальних проблем. Він думає, що все добре, бо звик коритися. Хоч би разом спробував напасти чи чинити супротив.

— Він кожного року бере собі рейлі, а ти кажеш, що це цивілізовано? — ледь не скиглю, сумно захитавши головою. — Гарем там влаштовує? О дияволе… Моя голова не витримує цього. І я так хочу їсти. Не можу більше хвилюватися.

— Ходімо до мене, будь ласка, —  він киває на коридор, а голос такий занепокоєний, що важко встояти. — У мене є печена картопля в традиційному террському морквяному соусі. Тобі сподобається. І я віддам тобі твій блокнот. Ти загубила. І конспекти, які обіцяв.

Люци несподівано рушає коридором, лишивши мене без своєї теплої присутності. Виходить, він тільки що вчергове врятував мою тушку? Тільки цього разу від рабства? Ой-йой… Треба відпочити та випити трохи води.

Зробивши кілька вдихів та видихів та пройшовшись пальцями по скронях, рушаю слідом за Люциліаном до найбільшого житлового приміщення академії з вітальнею, двома спальнями та ванною.

— Бляха…

Це наче палац Сатани.

У центрі вітальні знаходиться журнальний столик на витончених ніжках, а поруч коричневий диван та два крісла, які, певно, перенесли з королівських покоїв. У кутках кімнати великі горщики із височезними рослинами. Камін при вході поруч із готичною вішалкою.

Хоч тут і є бордовий, вишуканий килим, Люци це не особливо хвилює, коли він йде ним прямо у взутті.

Все таке брунатне та вугільне, у порівнянні з моєю блакиттю. Рай та пекло. Я помічаю кілька прибитих поличок по периметру кімнати та гарні чорні штори на великому вікні. Золото мені більше припало до душі, а в цьому місці справді живуть демони. Точніше вогневики. Певніше Люцифер.

Люци рушає ліворуч. Судячи з усього там його кімната, а я беру склянку води з однієї з полиць при вході. Вона на половину порожня, і мені вистачає трьох ковтків, щоб допити. Може, з неї пив Ру?

— Він так дивно дивився на мої ноги, — зазначаю, допоки вивчаю різьблену стелю, помальовану хмарами всіх білих відтінків, які змішуються з рожевими та помаранчевими, ніби це сонце заходить за обрій, огортаючи невинне небо кров’ю.

— Твої ноги ще не одного погублять.

— Що?

Я опускаю голову, але Люци вже сховався за зачиненими дверима до своєї кімнати.  Праворуч знаходяться одразу дві двері з позолоченими ручками, які, певно, коштують цілий статок. Одна з них точно належить Ру, а друга швидше за все вбиральня. Над головою звисає вугільна люстра, до якої приклеєні десятки ниточок з чорними краплинками.

Дивлюся на свої брудні ступні та намагаюся знайти щось привабливе з-поміж синців та землі, яку притягла з вулиці.

Люци подобаються мої ноги.

Вау.

Це дивно чи ні? Дивно, що я люблю його шию? Кожна людина зі своїми примхами та химеріями.

Кімнати в цьому крилі прекрасні та вишукані. Не хочеться бути неконтрольованою, але водночас жадаю жити тут якнайдовше. Принаймні ці два дні, бо післязавтра однаково тікатиму з Терри, Феєріалу та й загалом триклятої планети Аріус. Знайду Гвен, а потім Жанна, який перевозить магів та й годі.

Оглядаю вітальню ще раз і помічаю на одній із поличок підвіску повітряних рейлі. Забираю її, вкинувши ланцюжок до кишені спідниці, а тоді спиняюся, помітивши пожовклі аркуші.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍