Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Аркуші, помальовані вугіллям. Це якісь моторошні мертві дерева, довгі пальці та людські обриси. Я вивчаю ці різкі рухи, сильні розтушування й боюся навіть уявити, який біль було винесено на змучений папір. Згадую, як кілька разів помічала на пальцях Люциліана вугілля.

О.

Він малює. Люциліан Хейг малює вугіллям таку моторошну красу, що я готова закохатися в химерну манеру зображення хворобливих замальовок. Бляха, він неймовірний, але такий тихий, що хочеться верещати.

Знаходжу картоплю та традиційний соус на гарячій тарілці та хутко з’їдаю пару штук, протираючи вуста від жиру. Як смачно! Сівши на одне з крісел, нехтую виделкою, продовжуючи хутко набивати шлунок, облизуючи пальці. Беру тарілку в долоні, вирішивши доїсти все до останньої крихти вже коли піду.

На підлозі перед кімнатою Ру валяється брунатний чотирикутний портфель, з якого висипалися зошити та аркуші. А ще в хлопців є золотий грамофон. Штука, на якій за допомогою платівки відтворюється музика. І я хочу цю річ. Все хочу. І його хочу.

Тобто…

Однак саме тоді Люци нарешті повертається з купою аркушів та блокнотів. Ще раз все переглянувши, вогневик вручає їх мені, уникаючи зорового контакту, від якого також тікаю.

— Ось.

— Дякую… — обережно беру це все, жахаючись обсягу. В іншій руці досі тримаю теплу тарілку, пронизану магією вогню. Люци поправляє й без того ідеальну краватку, і я впізнаю в цьому жесті знервованість. — Ну цей… я до себе піду читати.

— Так, звісно, — Люци розтирає свою шию, і я думаю, чому б йому не зробити теж саме з моєю. Або мені з його. — Питай, якщо буде щось незрозуміле.

— Добре… Пішла взуюсь. І поїм.

— Так, смачного.

Був би тут Ру, він би реготав з нас, неначе божевільний.