Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

чином продовжував жити без неї. Не знаю. Мені про це зовсім не хочеться розмірковувати.

Не знаю скільки часу я був мертвим. Не те щоб в моїй ситуації час мав якесь значення. Спочатку, як можна очікувати, коли помреш, не було нічого. Тоді я усвідомив той факт, що досі існує якесь я, і що воно має свідомість. Здається, що цього замало, але без цього, у вас немає буквально нічого.

Ось що трапляється, коли ти вмираєш, як я відкрив, якщо ти вже фізично присутній в потойбічному світі… навіть у світі в такому жалюгідному стані, в якому перебував Траксис. Ти нікуди не відходиш. Твоє життя закінчується і душа втрачає зв‘язок з тілом… але твій дух не розлучається з тілом.

Він не має куди йти, бо за правилами за якими він грає, він вже на місці. Тож твій дух в паніці пролазить назад в атоми своєї земної посудини. Принаймні так вчинив мій. Я цього аж ніяк не схвалюю. В певному сенсі, в мене таке відчуття, що я й далі мертвий і вселився у своє тіло, змушуючи його виконувати всі необхідні тілесні функції. Це неприємне відчуття, що відволікає і зовсім не допомагає мені покращити свій душевний стан.

Я з криком повернувся до життя, це я пам‘ятаю. Інстинктивно мої руки піднялися до ока – до ока Лагни. Я затулив його долонею, блокуючи все світло… і ось так просто, потік знань припинився.

Я міцно стиснув повіку. Забрав руки і порився в кишені за пов‘язкою, натягнув її. Було нелегко, бо я весь трусився, але з часом мені це вдалося. Я постарався, щоб клята пов‘язка добре трималася.

Тоді я відпочив. Я називаю це відпочинком, бо якось соромно признати, що я скрутився калачиком і стогнав.

Поступово я знов усвідомив, де знаходжуся. Я лежав на підлозі, поряд зі столом. Решта кімнати зникла, що було вже не так добре, підлога просто повільно крутилася в тьмяній порожнечі, в небі без кінця. Це вже було геть не добре. Осколки розбитого місяця виділяли бліде, нерівномірне світло, повсюди були уламки Траксиса. Єдиним, що впало мені в око, на що не вплинуло знищення, був Шип, який на відстані скидався на безконечний дріт. Він тягнувся поза поле зору в обох напрямках. Інших кіл пекла я не бачив. Не знаю, чи це означало, що всі вони були також зруйновані, чи просто, що з одного не видно іншого.

Я отримав насолоду, спостерігаючи, як ти знову вмираєш, повідомив мене Півмісяць.

-- Тобі це ще не набридло? – Не скажу, що мені подобалися мої перепалки з цією істотою, але я вважав кумедною його відкриту, кровожерливу чесність. І вони зміцнювали моє рішення більше ніколи-преніколи не з‘єднувати його голову з тілом.

Ні, не набридло. Думаю, мені це не скоро набридне. Роби це частіше і тоді ми довідаємося.

-- Скажи мені, коли відчуєш тріщину.

Тріщини тут немає.

-- Я так і думав. А зараз заткнися. Мені потрібно якось розібратися з цією штукою.

Я зібрався з думками, зібрав всю свою мужність. Пригадав Амру і розмістив спогади про неї на перше місце у своїй свідомості. Зовсім трішечки відхилив пов’язку і припідняв повіку.

Мене знов приголомшило.

З часом я прийшов до тями, почуваючись так, наче мені в мізки загнали розпечену до жару кочергу. Принаймні пов‘язка спрацювала як запобіжник і коли рука впала, прикрила мені око і перервала потік.

Цим разом ти не помер, тому це не рахується. Але мені сподобалося, що тобі було боляче.

-- Ти мені ще побазікай і я вирву тобі око і вставлю цю штуковину в тебе.

Мовчанка.

-- Так нічого не вийде, -- пробурмотів я. Я потребував якогось фільтра. Якогось способу перелопатити всі ці знання і відкинути зайве. І я не знав як мені це зробити. Я навіть не знав чи це взагалі можливо. Одним словом я потребував ключ. Як і казала Королева Душ.

Я зважив і відкинув ідею використати магію, щоб спробувати приборкати ту штуковину. Магія смертних нічого не вартувала проти демонічної магії, про божественну магію годі й казати. Я спробую, якщо більше нічого не придумаю, але великих сподівань на успіх в мене не було.

Справжня проблема полягала в тому, що я знав про записник Лагни значно менше, ніж мені здавалося. Легенди, як я довідався з власного гіркого досвіду, і то вже не раз, приховували стільки ж правди, скільки відкривали.

Тагот дійсно знав таємницю безсмертя, а принаймні якусь таємницю. Записник Лагни дійсно містив у собі всі існуючі знання. Однак, отримавши за своє життя і те, і те, я не став безсмертним чи всезнайкою.

Що я знав? Про записник Лагни, крім очевидного? Що…

Я посміхнувся похмурою посмішкою. Сторож не була приємною істотою, але вона натякнула мені, хіба ж не так? Кепкуючи, недобре сміючись наді мною, але вона сказала мені правду. Сказала, що я побачу. Що ще вона сказала?

Що деякі книжки були не тільки чтивом, а й читачами. І що деякі книжки були дуже злими.

А це означало, що в оці Лагни залишався якийсь розум. Якась самосвідомість. Мені б ніколи не спало на думку, що частина тіла може містити чи зберігати щось схоже на особистість, але з іншого боку я не був богом.

Якщо око могло бути книгою, то інша частина особистості бога могла бути ключем.

Отже. Так і так. Можливо мені вдасться домовитися з останками бога знань. Добитися його співпраці. Добитися, або купити. А якщо не вдасться, то якимось чином змусити його.

Я спробував встановити контакт.

 

35

Я зробив те, чого не робив відколи запхав у себе ту кляту штуку. Міцно зажмуривши око і прикривши кулю пов‘язкою, я відкрив свій магічний зір. Він був тут. А принаймні