Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

кольору помиїв. Жодного сонця, місяця чи зірки. Внизу досі палала тріщина, жовто-золота. А далі відсутність взагалі будь-чого, яку я вирішила називати чорнотою.

Я не знала, що означала поява неба.

Я не знала чому тепер було небо, чи воно зникне так само легко, як з‘явилося. Я не знала чи те, що в мене є небо – це добре, погано, чи не має значення.

Я знала, що мені дуже, дуже набридло, що в мене не було неба, тому загалом я була задоволена.

-- Хочеш знати чому зараз є небо? – запитало маленьке чудовисько позад мене.

-- Так насправді то я хочу знати, як мені дістатися до твого горла, -- відповіла я.

-- Зараза, -- сказало воно. – Зараза думок і бажань. Чим довше ти тут залишаєшся, тим більше твої бажання, а зрештою навіть підсвідомі думки, будуть вписуватися в реальність навколо тебе. В тебе немає досвіду командувати силою, якою ти зараз володієш. Тому там де не було нічого, з‘явилося небо. Твоє прагнення неба просочилося зі сну, а тріщина відреагувала.

-- Чудово. Може моє бажання, щоб тебе покарали за всі ті мерзенні речі, які ти вчинив, також просочиться, -- я відвернулася від свого нового неба і стала обличчям до неї… нього.

-- Вибач за те, що позбавлю тебе ілюзій, -- промовило воно. – Божественна магія перебиває те, чим ти там володієш.

Вона сиділа в кутку, намотувала своє довге, кучеряве волосся на палець, знову і знову. Вона вже давно не рухалася з того кутка. Та й взагалі її – його – так насправді там не було.

-- Шкода, -- сказала я і обернулася назад до свого нового неба. Воно було краще ніж нічого. Але не набагато. Одноманітна сіра широчінь. Чесно кажучи, трохи депресивна. Горизонт – лишень неясна лінія, де сірість переходила в чорноту.

-- Отже, Реготуне, ти не можеш брехати мені, правильно?

-- Правильно.

-- Ти сказав, що створив мене, більш-менш. Розпочав війни і наказав вбивати бездомних дітей, тільки для того, щоб з‘явився хтось такий як я. Правильно?

-- В загальних рисах, так.

-- На якого біса?

Раптово дівчинка опинилася поряд зі мною. В мене мороз по шкірі пішов від близькості до образа чудовиська, що оселилося в моїй душі. Те, що вона була до нудоти солодкою маленькою дівчинкою, тільки погіршувало справу. Великий досвід не дав мені відсахнутися. Ніколи не показуйте вилупкам, що ви хочете відсахнутися.

-- Пам‘ятаєш, ти мала розмову з кривавою відьмою в Ненависних Водах? – запитала вона.

-- Так.

-- Ти сказала їй, що доля – це рабовласник, і що ти відкидаєш її кайдани. Мушу признати, твоя невеличка бравада пролунала непогано, але правда полягає в тому, що кайдани долі неможливо відкинути.

-- Пішла на хуй твоя правда.

-- Їх не можна відкинути. Повір мені. Я не можу брехати тобі. Проте їх можна порвати. Принаймні я так вважаю, і всі мої сестри зі мною. – Вона насупилася. – Ми мало в чому сходимося, але в цьому ми сходимося.

-- Відповідай на моє кляте запитання.

-- Ти наконечник в нашій суперечці з долею, Амро Тетіс. Більше я не можу сказати. Це не моя справа.

-- А чия це справа?

-- Тієї, Що Кидає Вісім Тіней.

Більшість свого життя я старанно намагалася уникати проблем. Не небезпеки – це невід'ємна частина злодійського буття. Коли ти вирушаєш красти рідкісні й цінні предмети, то ти будеш красти їх у впливових, важливих людей. Це небезпечно, і від цього нікуди не дітися. Ти можеш тільки намагатися мінімізувати ризик.

Проблеми – це зовсім інша справа. По-перше, вони загалом не приносять прибутків. І якщо небезпеку переважно потрібно йти і шукати, то проблеми постукають в твої двері о будь-якій годині дня чи ночі, непрошені й переважно неочікувані. Принаймні так приходили мої, занадто часто.

Тож я навчилася вдавати, що мене немає вдома.

Та все одно проблеми інколи не зупинялися і просто виламували двері.

-- Я щиро і від всієї душі ненавиджу тебе, -- сказала я.

-- Я знаю.

-- Заберися від мене, прошу тебе.

Її образ зник, давши мені ілюзію самоти. Я вдивлялася в своє нове небо, але мій погляд весь час ковзав до горизонту. Може мати небо було не такою вже…

Там було щось, на самісінькій межі мого сприйняття. Я побачила його. Щось блимнуло, тоді зникло. Я довго вдивлялася, проте більше нічого не побачила. Тоді, коли я вирішила, що це мені привиділося, воно блимнуло ще раз. Дрібна іскра золотого світла.

-- Що це в біса таке? – сказала я. Це було риторичне запитання.

-- Це, -- сказала Калара, від її слів практично перло самозадоволенням. – кінець нашого тупика.

 

Частина 4: Ніде

34

Уявіть собі, будь ласка, що ви знаєте кожну деталь всього, що існує, від найдрібнішої пилинки на травинці до танка зірок, всіх десяти мільярдів трильйонів… і абсолютно всього між ними. А тепер уявіть, якщо зможете, що ви знаєте все це, все за раз, мить за миттю, кожну дрібну зміну за зміною.

Ось що таке всезнання.

Його сильно переоцінюють, бо з нього абсолютно жодної користі. Людський, смертний розум аж ніяк не підходить, цілковито надто тендітний, просто надто обмежений, щоб справитися з нескінченною кількістю знань, якою є всезнання.

Воно мене вбило.

Око Лагни вбило мене, і тільки це врятувало мене. Якби я якимось чином пережив це, то з‘їхав би з глузду. Можливо моя голова вибухнула б, а я якимось