Майкл МакКланг - Злодійка, яка смикнула лихо за косички

Анотація
Вони випотрошили Корбіна прямо посеред вулиці. Вони думали, що можуть просто прибрати його, як якесь сміття. Думали, що буде легко.
Вони помилялися.
Амра Тетіс, злодійка в непривітному Люсернісі, вирішує знайти і помститися вбивцям друга.

Злодійка, яка смикнула лихо за косички

Майкл МакКланг

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Посвята

Райану і Обрі, моїм божевільним курчатам

Пролог

Вони випотрошили Корбіна прямо посеред вулиці. Властиво, з цього все й почалося.

В мене немає багато друзів. Мої вдача й професія зробили мене таким собі відлюдьком. Корбін був одним з тих небагатьох, в чиїй присутності в мене між лопаток не зав‘язувалася тугим вузлом настороженість. Одним з тих небагатьох, хто міг мене розсмішити, хто бачив, як я плачу. Я знала, що можу повернутися до нього спиною, і він не встромить мені ніж, в переносному чи прямому сенсі. Довіряла йому, не дивлячись на гарне личко і добре підвішений язик. Звісно, він був пройдисвітом і злодієм. Зрештою, я теж. Тож коли він дав себе пошматувати перед власним домом поблизу Шовкової вулиці, я вирішила, що хтось повинен за це заплатити.

Вони думали, що можуть просто прибрати його, як якесь сміття. Думали, що буде легко.

Вони помилялися.

Розділ 1

Не скажу, що була особливо рада його бачити, коли опівдні одного спекотного, літнього дня Корбін з‘явився і почав грюкати в мої двері. Вас не повинно дивувати, що хтось з моєю професією переважно спить вдень. А так, як я нікому не розповідаю, де живу, то була більше, ніж просто роздратована побачивши його.

-- Привіт, Амро, -- сказав він з тією своєю хлоп‘ячою посмішкою, яка провела його не через одні двері, через які він не повинен був пройти. Проте виглядав він кепсько. Темні мішки під очима, привабливий заріст бешкетника переріс в неохайну щетину. Жовто-зелена тінь старого, бридкого синця виглядала понад просяклим потом коміром. Кучері кольору меду були жирними й пом‘ятими.

-- Корбін. Чого тобі в біса треба?

-- Зайти? – Він продовжував посміхатися, але оглянувся через плече.

-- Якщо ти привів за собою якесь лихо, я відірву тобі яйця. – Проте я відхилила двері трохи ширше, і він прослизнув повз мене в сіни.

-- Знімай черевики, якщо хочеш залишитися, варваре. Знаєш, скільки цей килим коштує?

-- Залежить від того, хто купує, правильно? – Він всівся на лавочку в коридорі й розв‘язав шнурки.

-- Гарний халатик, -- промовив отим своїм шовковим голосом, але я відчувала, що говорив він без переконання. Я міцніше закуталася, а він засміявся.

-- Не хвилюйся, Амро. Ніж і так трохи псує ефект.

Я забула, що в мене в руках ніж. Ніколи не відчиняю двері без нього. Я заховала ніж і невдоволено поглянула на Корбіна.

-- Ти не можеш тут залишатися і я не збираюся позичати тобі гроші.

Він потягнувся, порухав пальцями ніг в шкарпетках.

-- Грошей мені не треба. Місце, щоб перекантуватися, може, але твоє горище мене не влаштовує. – Він поглянув на мене, і я побачила, що його щось гризе. Це не був товариський візит. – Маєш щось випити? В горлі пересохло.

-- Ага. Заходь у світлицю.

Я не надто жіноча. Все обличчя в шрамах, фігура, як у хлопця, а рот, як у моряка з двадцятилітнім стажем. В певних колах, визнають, що я добре виконую свою роботу, а моя робота не належить до традиційних жіночих професій. Я була на кілька щаблів вище від кишенькового злодія. Однак, на самоті у власній хатині, я оточую себе більш вишуканими, витонченими речами. Шовк і оксамит. Малюнки пастеллю. Вироби зі скла. Коли Корбін зайшов у світлицю, то аж присвиснув.

-- Амро, це справжнє декадентство. Я очікував голі стіни й вживані меблі. – Він бродив по кімнаті, розглядаючи картини, книжки, маленькі скляні фігурки, які я тримала в коробці.

-- Заткнися і сідай. Вина хочеш?

-- Більше нічого немає?

-- Ні.

-- Тоді я просто вмираю, так хочу вина. – Він розкинувся на велетенській еламнерській подушці, на якій я полюбляю сидіти. Протягнув ноги й посміхнувся. Я похитала головою і пішла ритися у своїй жалюгідній коморі. Знайшла дві відносно чистих склянки й пляшку витонченого Фель-Радот, якого він явно не заслуговував. Але була надто рання година, щоб змушувати себе пити помиї.

Я наповнила склянки, подала одну йому і сперлася на стіну. Він взяв свою і випив одним духом. Я здригнулася, схопила Фель-Радот і закрила корком.

-- Що? – запитав він.

Я віднесла пляшку назад у комору і повернулася з глечиком Тамборського найнижчого сорту. Воно ледь годилося, щоб на ньому готувати. Я опустила глечик йому на коліна.

-- Нагадай мені, більше ніколи не пропонувати тобі хорошої випивки.

Він знизав плечима і почав пити прямо з глечика.

-- Тобі не потрібні гроші. Тобі не потрібне місце, де зупинитися. То чого тобі треба, Корбіне?

Він зітхнув, поліз у простору сорочку — мені здавалося, що там щось