Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

В дальньому кінці довгої кімнати сходи вгору і коридори наліво і направо. Рука Повішеника вказала, що мені потрібно піднятися по сходах. Я видряпався по них так швидко, як тільки міг. Бібліотека вже майже лежала боком. Я закінчив підйом, використовуючи перила, як пандус.

-- Куди?

Наліво. Що тепер означало більш-менш вниз. Коридором, що фактично перетворився в шахту.

-- Ти починаєш мені дуже не подобатися, -- сказав я руці, і тримаючись за перила, висунувся за край. А тоді пустився.

Нахил був такий, що я наполовину ковзав, наполовину падав. Це означало, що коли я сягнув дна, то не поламав собі ноги. Оце й усе добре, що я можу сказати про падіння. Проте я вдарився з такою силою, що кілька миттєвостей задавався питанням чи вони не зламані. Біль був нестерпним і швидко розповсюдився від п‘яток до колін. В мене перехопило дух. Бо інакше я б закричав.

Наді мною пролунав жахливий скрегіт. Решта Чорної Бібліотеки розвалювалася.

На дні були двері. Я простягнув руку і повернув ручку. Двері відчинялися на кімнату, і коли сила тяжіння вирвала ручку мені з руки, вони відкинулися і донісся запах дощу, очищаючи з носа і легенів вже звичний мені отруйний сморід Траксиса.

За дверима була не кімната. За дверима було щось, чого моє око не могло охопити. В космічних вихорах ширяли зорі, незнані мені, чи будь-якому смертному, почуття… око показувало мені цей синестезійний хаос, а я нічого з того не тямив. Тож я закрив око і відкрив магічний зір, очікуючи, що мене осліпить.

Замість цього я побачив тільки обриси майже порожньої кімнати. На тому, що зараз було стіною стояв стіл. Здавалося, що стіл не здогадувався про зміну положення, так само як чорна металева скринька, яка лежала посеред столу.

Я зайшов і значення “низ” змінилося. Я майже не спотикався. Це було дивне почуття, але в порівнянні з минулими годинами, майже не варте уваги. Значно сильнішим було небажання відкривати скриньку, що підкралося до мене, коли я шкутильгав до неї. Воно походило зі скриньки чи народилося всередині мене?

Я досі цього не знаю. Але як би мені не не хотілося, я не міг не відкрити ту кляту штуку. Я пройшов кілька кіл пекла, щоб добратися сюди, в цю мить, і до того ж записник Лагни був моїм єдиним засобом, щоб пережити знищення, яке охопило Траксис.

Коли я планував повернення Амри, то гадав, що як здобуду записник, то матиму більше часу на його вивчення. Може дні. Принаймні години. Я не враховував можливе знищення пекла. Як недалекоглядно з мого боку. Здавалося, мені пощастить, якщо я матиму кілька хвилин.

Я поклав руку на скриньку. Підняв важку кришку.

Там був не записник. Там була взагалі не книга. Там була куля, сфера, діаметром приблизно як коло утворене великим і вказівним пальцями. На мій магічний погляд вона здавалася кришталевою, яскраво сяяла і виділяла біло-золоте світло. Я придивився до тієї штуковини і побачив, що вона тонко гравірована.

Це було око; повністю з зіницею, райдужною оболонкою і тоненьким узором артерій і вен.

Мені згадалися слова Сторожа. ”Ти побачиш”, сказала вона. Ха, ха. Її почуття гумору було зовсім не смішним. Що зрештою не повинно мене дивувати.

Я підняв його. Жодної реакції, крім легенького поколювання, швидше уявного, ніж справжнього.

-- І що далі? – запитав себе я і в мене по спині прокрався жах. Невже Сторож говорила буквально? Якщо так, то тоді для неї це безсумнівно був прекрасний жарт: одноокий маг вирушив на пошуки таємниці записника Лагни.

Могло бути гірше. Я міг мати два ока і бути змушеним вирвати одне лишень для того, щоб перевірити цю теорію. А так як я вже втратив око, то міг втратити тільки трохи почуття власної гідності.

-- Хурвус би цього не схвалив, -- пробурмотів я, зняв пов‘язку з ока і запхав її в кишеню. Тоді з чималою відразою, я лівою рукою розвів повіки, а правою встромив кришталеву сферу собі в очницю.

Куля була неприємною, принизливою і холодною на доторк. Але вона пасувала, і після того, як я кілька разів кліпнув, пристосувалася до очниці.

Я кліпнув ще кілька разів. Почуття було дивним, зайва, незвична вага в надзвичайно інтимному місці, і дивне, напівзабуте відчуття за кожним разом коли моя повіка ковзала по гладкій поверхні кулі після довгого періоду, коли вона не мала по чому рухатися.

Тоді кришталеве око стало в ідеальну позицію, між ним і тим, з чим звичайне око з‘єднується за очницею, утворився зв‘язок, і я побачив все.

І мене побачили.

Записником Лагни виявилося справжнє око бога знань, вирване з його відрубаної голови і після страти збережене як трофей повелителем демонів Траксиса.

Ви запитаєте, що відбудеться, якщо частинку тіла бога вставити у власне?

Ви заб‘єтеся в конвульсіях. Потім втратите свідомість. Потім помрете.

А потім почнеться найгірше.

Амра: інтерлюдія 3

Небо було сірим.

Доволі банальне спостереження. Для переважної більшості людей, переважно. Вони дивляться на небо, купол світла і повітря, що постійно висить над ними, бачать вони його чи не бачать, сплять вони чи не сплять, живі вони чи мертві, і якщо вони взагалі звертають на нього увагу, то бачать, що воно сіре, чи блакитне, чи чорне в безмісячну ніч, або вирує хмарами, що несуться переповнені холодним, пронизливим дощем, або всіяне крижаними зірками. Ніхто не зупиняється, щоб глянути чи небо взагалі є, а тільки яке воно в дану мить, і чи невдовзі зміниться, зробивши їхнє життя більше або менше жалюгідним.

Це небо було сірим.

Коли я заснула, взагалі не було ніякого неба; а зараз за дверима було небо, і воно було