Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

Я дав йому ще трохи часу.

Далі нічого не відбувалося.

Лаючись, я вирушив назад до стіни, щоб побачити чи там було що бачити, але завмер на місці, коли повітря розірвав оглушливий звук. Спочатку я подумав, що нарешті спрацювало моє закляття… а тоді зі зростаючим жахом зрозумів, що звук походив з-позад мене.

Я озирнувся через плече і побачив, як розходиться земля; утворилася величезна тріщина і поділила Хащі навпіл. На моїх очах глибока щілина перерізала Гірку; раптово утворився подвійний водоспад, а точніше кровоспад, ріка лилася вниз з обох боків тріщини, її русло було смертельно порушене.

Як нагорі, так і внизу, сказали мені Хащі. Вони не збрехали.

Тріщина розширювалася. Вона також подовжувалася, бігла до мене нерівними зиґзаґами. В міру того як вона наближалася, розрив Траксиса ставав голоснішим.

-- На мертвих богів. Я запізнився. – Я зачаровано спостерігав, як провалля мчить до мене. Мені навіть на думку не спало намагатися втікати. Не кожен день ти стаєш свідком кінця площини реальності, до того ж, куди мені було бігти? Моя єдина надія на втечу знаходилася за стіною, в Чорній Бібліотеці.

Провалля пройшло менш ніж в метрі від мене і налетіло на стіну.

Якусь мить, дві, три, нічого не відбувалося, не було видно жодних змін… а тоді пролунало приголомшливе бум і стіна розкололася знизу до самої гори, я й оком не зморгнув. По обидва боки почали розходитися тріщини, стіна почала обсипатися.

-- Ха! Хай тобі чорт! – Закричав я до стіни. Безсумнівно радіти від знищення неживого предмета було не дуже розумним. Мені було наплювати. – Все одно хай тобі чорт!

Почали падати шматки стіни, деякі з цих шматків були дуже великими, і деякі падали на мене. Я перестав поводитися як дурень і почав втікати. Це був смертельний дощ. Від кожного удару здригалася земля, в повітря злітали великі грудки болота. Я побіг в напрямку Гіркої, озираючись назад і вгору, намагаючись визначити куди бігти, щоб уникнути масивних уламків. З одним оком і на повній швидкості це було важко. Я зашпортався, впав, знов зіп‘явся на ноги. Шматок стіни величиною з двері гепнув на землю позад мене і знов збив мене з ніг. Коли я котився, трохи менший задів мені плече.

Я приземлився на бік, глянув вгору. Побачив смерть.

Закриваючи небо, на мене падала зазублена частина стіни величиною з барку.

-- Дідько! – Я викинув руку і метнув у неї силу, чисту, несформовану енергію.

Вона розколола падлюку надвоє і то з такою силою, що перш ніж вдаритися об землю, дві частини склалися у величезне, обернене V, утворивши навколо мене великий, кам‘яний намет.

Я закліпав і опустив руку.

-- Вийшло краще, ніж я сподівався, -- промовив я.

Зі зловісним скреготом один бік мого “намету” почав осуватися, його опора на другий бік слабнути, рівновага між двома плитами порушувалася, в той час, як інерція співала свою непереборну пісню.

Я вискочив, один бік впав на землю, інший зверху на нього.

-- Я ще живий, падлюко, -- пробурмотів я і повільно став на ноги. Оглянув знищення. Воно було разючим. Близько п‘ятдесяти метрів стіни обвалилося по обидва боки провалля. Буде доволі просто перелізти через уламки на другий бік. Це з хороших новин.

З поганих новин, я був на одному боці провалля, а залишки Чорної Бібліотеки на іншому. Виглядало так, наче якийсь велетенський сікач опустився з неба і обрізав фасад будинку. Деякі уламки впали на мій бік прірви, гладке чорне каміння було розкидане по буйній траві, немов величезні дитячі кубики. Явно замало, якщо врахувати скільки бракувало. Мабуть, більшість з них впало в провалля, яке було там шириною більше ніж метр.

Я підійшов до провалля і глянув у його глибини. Дна видно не було. Якщо щось впаде в нього, то буде падати можливо до самого Ура, про який згадував Восто. Космологія одинадцяти кіл пекла була неточною наукою, а я вивчав її виключно з розпачу.

Я ще раз глянув вгору на Бібліотеку. Прямо перед мною знаходилася величезна кімната. Вся поверхня в мене перед очима була з полірованого чорного каменя. Книжок не було, але в дальньому кінці були двері, ледь помітні в сутінках. Іншого входу дійсно не було, а провалля вужчим не ставало.

Оскільки вибору в мене не було, я відійшов на кілька метрів, розбігся і стрибнув.

33

Половина мене дострибнула.

Я важко приземлився, широко розставивши руки, груди і обличчя взяли на себе удар. Все, що нижче пояса, залишилося висіти над прірвою. Важко дихаючи крізь стиснені зуби, я виліз, якомога далі від чорноти.

Звідусіль і нізвідки наростав глухий тріск, гармонія знищення. Я озирнувся на Траксис і побачив, як він гине. Хащі розсипались в пил. Гірка забула що таке тяжіння і зафарбувала повітря стрічкою кривавого туману. Окремі шматки місяця досі сяяли, але їхнє світло сичало і затухало, шматок за шматком.

Бібліотека почала повільно кренитися, немов корабель, що протікає.

Я викликав магічний зір і востаннє витягнув Руку Повішеника.

-- Відведи мене до записника Лагуни, -- сказав я їй. – І повір мені, зараз не час на твої жарти.

Вона вказала в темні нутрощі, й на непевних ногах, так швидко, як тільки міг, я ступив у темряву, з усіх сил намагаючись втримати рівновагу на полірованій підлозі.

Бібліотека швидше нагадувала палац з рясно оздобленими стінами, стелею і колонами – все в однотонному чорному кольорі. Проте я ледь звертав увагу на те, що мене оточувало. Я прийшов не на екскурсію. З сутінків, які мій магічний зір тьмяно пронизував, з‘явилися великі як в конюшні, чорні двері. Я покрутив ручку і вони тихо відчинилися. За ними кімната заповнена книгами – тисячами, розкиданими по підлозі, які повільно ковзали