Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

те, що від нього залишилося. Він сидів на скелі. Скеля знаходилася в безликій, вкритій курявою площині, над нею висіло більш-менш одноманітне небо. Світло не мало джерела і було повсюди.

В нього була темна, темно-коричнева шкіра. Волосся на голові було коротко підстрижене, з дрібними кучерями, сиве. Волосся на бороді було заплетене в косички. В нього була більш розвинена мускулатура, ніж я собі уявляв. На ньому була стара, поношена мантія, схожа на ті, що носять еламнерці, а вкриті мозолями ноги були в запилених сандалах. Його обличчя… його обличчя було похмурим, а коли він повернувся до мене, то його випуклі очі з зіницями в формі зірок палали.

-- Я так гадаю, Лагна, -- я зобразив легенький уклін.

-- Де моє тіло? – запитав він, його голос приборканий грім. – Де решта мене?

-- Не знаю, -- відповів я. – В легендах не говориться, що Хом Деі зробив з твоїм тілом. Хіба бог знань не знає?

-- Я не знаю про ніщо, відколи це око поклали в кляту скриньку до часу, коли ти її відкрив.

Я зробив кілька кроків до нього.

-- Лагно, я пройшов довгий і небезпечний шлях, щоб здобути цю частку тебе. Я прошу про допомогу…

-- Мене не обходять твої потреби чи клопоти, смертний. Мені потрібне тіло. Твоє згодиться. Віддай його мені.

Я підвів брову.

-- Ти це серйозно?

-- Ти що, прийняв мене за бога гумору?

-- Я не віддам тобі своє тіло. В мене воно тільки одно. Пробач.

Небо потемніло, курява в нас під ногами стала іржаво-червоною. Його обличчя заповнила злість. В одну мить він злетів зі скелі, його ніс притискався до мого і він кричав мені в обличчя.

-- ВІДДАЙ МЕНІ СВОЄ ТІЛО!

У відповідь я підняв руки вгору і відштовхнув його від себе. Він заточився назад і гепнув на дупу. Він не міг приховати свій шок.

-- Ти не бог, -- сказав я йому. – Ти шматок зігнилого м‘яса, що колись був богом. Він помер більше ніж тисячу років тому. Змирися з новою реальністю в якій ти опинився.

Похитуючись, він встав з землі, тож я припустив, що він не бажає миритися.

Ви скажете, що в певному сенсі, наша бійка не була справжньою. Він не мав тіла, а я не поворухнув жодним м‘язом. Можна вам пробачити, якщо ви вважатимете, що бійка була чисто символічною. Може саме так і було. Але я і раніше бився не на життя, а на смерть. Ця була такою ж справжньою, а ставка – такою ж високою. Дві волі зіткнулися з наміром знищити одна одну, жорстоко і брутально.

Удар Лагни потрапив мені в живіт, в мене перехопило подих і я зігнувся навпіл. Я заточився назад, він за мною, опустив дві стиснені руки, як молот, мені на потилицю. Я впав у куряву в нього під ногами, важко вдихнув її. Крізь біль я запитав себе, чи він не зламав мені шию. Але біль вказав, що ні.

Він замахнувся ногою, щоб загнати зуби мені в горло. Я скористався тим, що він втратив рівновагу. Схопив його за щиколотку і сіпнув з усіх сил. Він впав на спину. Я отримав кілька копняків, поки залазив на нього. Мені вдалося лупнути його по голові збоку, а тоді ми почали обмінюватися кидками, ударами кулаками і колінами, укусами і стогоном. Ми обоє вкрилися потом, обоє були доведені до розпачу, а в головах у нас було тільки одне – вбивство.

Якимось чином йому вдалося схопити мене за середній палець правої руки, заламати його, поки той не тріснув.

Я заверещав, а він дико загарчав і навалився на мене всією своєю вагою, наші ноги переплелися. Він схопив мене рукою за горло і почав стискати. Його обличчя надулося від люті.

Це був пекельний біль, затиснути руку зі зламаним пальцем в кулак, але здорову руку він мені притиснув. Тож я стиснув кулак, в той час, як брак повітря і його гостра потреба почали затуманювати мені зір. А тоді я лупнув тим кулаком його прямо в горло, вклавши в нього до останнього грама весь відчай, біль і лють, які я пережив за останніх кілька тижнів.

Його гортань тріснула і провалилася всередину.

Я знов заверещав, в руці був нестерпний біль.

Він не кричав, бо його голосові зв‘язки були порвані. Він давився і задихався, поки не здох.

Ось так я вбив останні залишки бога знань.

 

#

Я зіп‘явся на ноги, стискаючи зуби, щоб придушити крик, що намагався вирватися мені з вуст. Я притулив понівечену руку до грудей. Щоб позбутися болю, я ледь не залишив це місце всередині ока, але зупинився перш ніж зробив цю помилку. Десь тут був ключ до всього, до змоги контролювати те, що далося мені такою дорогою ціною, до змоги повернути ту, за якою я так розпачливо сумував.

Амру.

Я пішов всередину, блокуючи нестерпний біль у руці. Блокуючи всі ті рани, які я отримав добираючись до цього місця, цієї миті. Блокуючи все, щоб мати змогу подумати. А тоді відкрив всі свої почуття на те, що мене оточувало, в пошуках хоча б найдрібнішої підказки, як мені контролювати око.

Нічого.

Тож я змінив тактику, вдав з себе зарозумілого вилупка, якого щойно вбив.

-- Покажи мені площини, одну за одною. Всі.

І воно показало, надто швидко, щоб щось зрозуміти. Тоді я раптово опинився в спустошеному світі Лагни.

-- Півмісяцю, ти мене чуєш?

На жаль, так.

-- Якщо ти утримуєш контакт зі мною, то через мене ти утримуєш контакт з оком. Будь уважним і скажеш, коли відчуєш тріщину.