Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

-- Ще раз, але повільніше, -- наказав я йому. – Всі площини існування, старі й нові, якщо вони досі існують.

Воно послухалося, з кожним биттям серця показуючи десь дві реальності. Я бачив речі водночас прекрасні й огидні, у різних варіаціях і комбінаціях. Мигцем я побачив речі, які досі намагаюся забути. Деякі, бо вони були жахливими. Інші, бо їхня краса запала мені в душу. Це тривало доволі довго. Я почав втрачати надію, що колись знайду, куди зникла Амра. Аж тут обізвався Півмісяць.

Там.

-- Зупинися! – наказав я оку. – Яка, Півмісяцю?

Три назад. Пахне, як слід.

-- Три назад, -- сказав я оку. Воно послухалося.

Я стояв у порожнечі. Тіло Лагни лежало в порожнечі. Скеля висіла в порожнечі. Над нами простягалося безконечне свинцеве небо. І далеко, далеко – вогонь, оранжево-золотий.

Мама, промуркотів Півмісяць.

-- Наблизься до вогню, -- наказав я окові. Перспектива різко змінилася. Тепер я дивився на нерівний куб, що висів над велетенською, сердитою оранжево-золотою хмарою. Куб був монотонним, за винятком світлішої, подовгуватої смужки збоку. Я все ще був надто далеко, щоб виділити якісь деталі.

-- Ближче до куба, -- наказав я окові. Перспектива ще раз різко змінилася.

Прямокутник виявився дверима. В них стояла Амра і виглядала назовні. Позад неї бронзово-коричнева дівчинка з очима-зорями.

Докладно так, як на картині Телемарха.

-- Амро!

Жодної ознаки, що вона мене почула.

-- Створи прохід в той світ, -- наказав я окові. На моє здивування, воно створило. А принаймні перед мною з‘явилися якісь двері. Я відпустив магічний зір і повернувся в зруйнований Траксис. Моя покалічена рука знов була здоровою, і від полегшення, що біль припинився, в мене голова йшла обертом.

Ще краще, двері прийшли зі мною; звичайні, непримітні білі двері зі звичайною, непримітною білою ручкою.

-- Нарешті, доля хоча б трохи мені посміхнулася, -- сказав я. Звісно, як тільки я це сказав, двері викликали в мене глибоку, ірраціональну підозру. Я був переконаний, що як тільки я їх відчиню, на мене вискочить якийсь новий жах. Але в мене не було іншого вибору, як відчинити їх.

Я повернув ручку. Її відразу вирвало мені з руки. Самі двері вирвало з завіс, і мене засмоктало в підглянутий мною світ.

У світ, де не було сили тяжіння, де не було повітря, але була тріщина і її отруйна дія на мене.

Амра: інтерлюдія 4

Після двох зблисків певний час нічого не відбувалося. Зрештою я повернулася до Реготуна.

-- Я запитаю ще раз. Що я щойно побачила?

-- Хтось забрав око Лагни в Траксисі. Ти бачила, як воно відкрилося вперше за тисячу років.

-- Не знаю, що це має спільного з нашою теперішньою ситуацією.

-- Я знаю. Чи принаймні маю поважні підозри. Ми скоро довідаємося, чи я маю рацію.

-- Маєш рацію в чому, хай тобі чорт?

-- Будь наготові, Амро. Те, що на мою думку трапиться далі, трапиться доволі швидко. Коли це трапиться, тобі доведеться рухатися швидко. Якщо хочеш його врятувати.

-- Кого врятувати?

-- Свого коханця.

Від її слів у мене по спині проповз холодний жах.

-- Ні.

-- Ти що, гадала він буде просто оплакувати твоє зникнення? Судячи з твоїх спогадів про нього, він зовсім не з таких. Він швидше з тих, хто перелізе через гору трупів, щоб знайти тебе.

-- Хай тобі дідько, -- прошепотіла я.

-- Мені? Я не маю з цим нічого спільного. Якщо в тебе є якісь скарги на кохання чи свого коханця, то звертайся до Ісін.

-- Це теж було частиною твого плану? Якимось чином заманити сюди Хольгрена, щоб переконати мене повернутися в наш світ?

-- Це не я. Якщо вже хтось, так це доля. Хоча признаю, що я прослідкувала, щоб тріщина отруювала всіх магів, крім Аітера. Саме тому тобі доведеться діяти швидко, коли твій коханець з‘явиться. Якщо його не прикінчить брак повітря, то це точно зробить тріщина.

-- На яйця Керфа. Сподіваюся, ти помиляєшся, страхітлива суко.

Очі в неї збільшилися, а посмішка розтягнулася.

-- О, глянь, -- сказала вона, випнувши підборіддя до дверей. – Гості.

Я повернулася обличчям до порожнечі. На відстані десь п‘ятнадцяти метрів з‘явилися білі двері.

-- Хай йому дідько, Хольг…

Двері відчинилися з такою силою, що зірвалися з завіс і швидко полетіли до мене. Проте вони зникнули… просто щезнули в польоті.

За ними з‘явився Хольгрен. Він не зник. Він летів до мене і крутився. Скидалося на те, що він задихався.

-- Йому бракує повітря, -- повідомила мене Калара. – А тріщина, яку зараз нічого не стримує, вже вбиває його.

Хольгрен врізався в дверну раму. Я схопила його, перш ніж він відлетів і затягнула в кімнату. На Керфа, він виглядав жахливо. Геть виснажений і з одним оком… та й тим страшно закривавленим. В оці не було білка, воно все було темно-червоним. Друге було прикрите пов’язкою.

Він судомно зробив глибокий вдих. Промовив моє ім‘я. А тоді забився в конвульсіях.

-- Краще поспіши, Амро. В порівнянні з тим, що з ним зробить тріщина, його смерть в Таготі видаватиметься купанням в теплій ванні.

Я можу просто відправити його геть, подумала я, а Калара засміялася.

-- Ти недостатньо контролюєш тріщину, щоб бути певною, куди він потрапить. Він може опинитися під горою. Або на дні Драконового