Альбіна Яблонська - Його жага, Альбіна Яблонська

21.2

Камілла

Я отямилася від собачого гавкоту. 

Від криків людей, від дивних звуків, що їх і не розібрати. Мені здалося, що хтось вистрілив із рушниці. Була хмара диму від пороху. Невже мене поранили?

Подивилася на живіт — крові немає. Але я в нічній сорочці. Стою на вулиці під чорним деревом, як і бачила у снах. Що тут діється — я в маренні? Невже я у Шервуді? Як я могла потрапити сюди? І чому в такому вигляді?

— Забирайтеся від нашого будинку! — репетував чоловік зі зброєю в руках. Це він щойно стріляв. — Забирайтеся, бо викличу поліцію!

У нього з-за спини кричала жінка. І я її впізнала, це була Дороті. Вони з чоловіком стояли на порозі свого гарного білого будинку і відганяли прокажену — мене.

— Навіщо ви нас мучите?! — надривалася вона істерично. — Навіщо ви сюди приходите і стоїте ночами — ви лякаєте моїх дітей до чортиків!

— Я? — не розуміла я зовсім нічого. — Я сюди ніколи не...

І тут до мене дійшло, що я і є та сама жінка в білому. Яка будила Роббі ночами і стояла під деревом. Він мене бачив. А я тяглася до нього, сама того не розуміючи. Наш зв'язок був надто сильним, щоб не виявлятися. Ось тільки бачили його лише ми.

Я і мій син. Мій малюк. Мій Роббі. 

— Камілло, це ви? — була збентежена Дороті. Вона вийшла з-під захисту чоловіка, хоча він не довіряв божевільні в нічній сорочці посеред вулиці.

— Мила, не підходь до цієї скаженої!

Але Дороті робила кроки мені назустріч, щоби точно переконатись — перед нею стою я. 

— Люба, що ви тут робите? Чому ви стоїте під нашим будинком і лякаєте моїх дітей? Ви хоч розумієте, що за такі речі можна загриміти у в'язницю? 

— Вибачте, я… 

У мене горло паралізувало спазмом. Я не розуміла, як могла сюди дійти пішки. Це ж дуже далеко. Я такого не могла наробити самотужки. І ніби на підтвердження моїх слів до нас підбіг Марсель. 

— Камілло, трясця! Навіщо ти це робила?!

Він задихався після бігу, був весь мокрий і наляканий. Звідки він тут з'явився, звідки прибіг? Що відбувається? Чому я опинилася у такій дивній ситуації? Якщо не Марсель мене сюди привіз, то хто? 

Невже я сама... 

О боже. Немислимо. Я сама це зробила? Приїхала сюди посеред ночі? 

І я зрозуміла одне. Я зробила це з однією метою. Приїхала заради нього. Заради хлопчика. Все заради сина. Це виявилося сильнішим за мене, як би я не намагалася. 

Це він. Сумніву все менше. Особливо тепер, коли стало відомо про фальшиві пологи. Я тягнулася до малюка не просто так. Все було вирішено з самого початку. І ось я тут. Дивлюся, як він несміливо виходить із дому, поки ніхто не бачить. У милій дитячій піжамці, дивиться на все круглими очима. У руках — якась м'яка іграшка, з якою малюк спав у ліжку. 

Ми дивимося з ним один на одного і не ворушимося. Здається, навіть не дихаємо. І розуміємо думки без слів. Як і буває в споріднених душ. 

Марс обійняв мене, притиснув до себе. Я чула сирени поліцейських, нас оточували. А я стояла і дивилася то на Марса, то на Роббі. 

— Навіщо ти всім пожертвував? — питала я в батька своєї дитини. — Навіщо все кинув і пішов за мною? Хіба я того варта?

Марсель поцілував мої руки, потім поцілунком нагородив холодний лоб.

— Тому що я кохаю тебе. І завжди кохав. Нехай я не бачив тебе у видіннях, але я зрозумів свою долю з тієї першої хвилини, коли ми побачились. Щойно побачив твої незвичайні очі. Я все відразу зрозумів у ту саму секунду, мала. Нехай я не екстрасенс, але я зрозумів. 

— Що ти зрозумів?

— Що я люблю тебе, і це не лікується. 

Я гладила його палаючі щоки і посміхалася через сльози. Його слова дозволяли мені перевернути тепер цілий світ. Він мене кохає, і це не просто красива фраза.

— Якщо ти й справді мене любиш, Марс… То ти маєш полюбити і його.

Роббі робив крок за кроком, долаючи відстань між нами та будинком. Він невпевнено підійшов і поставив своє звичне питання. Вимовив слова, які я чула не раз. Ще до зустрічі.

— Ти — це вона? — не зводив з мене очей такий милий хлопчик. Схожий частково на тата, частково на мене саму. Він мав спільні риси як матері, так і батька. І я це помітила під час першої ж зустрічі. Все ж таки чуття на обдурило — я не помилилася. — Ти моя мама?

Я опустилася на коліна, щоб обійняти малюка і не відпускати його ні в якому разі. 

— Роббі...

— Мені можна називати тебе мамою?

— Так, — скотилися в мене сльози по щоках від такої щирості. — Так, ти можеш називати мене мамою. Я і є твоя мама.

— Я одразу це зрозумів. Бачив тебе, коли спав. І татка теж, — сказав мені Роббі і кинув погляд уже на Марса. На батька. Той не міг повірити в те, що відбувається, стояв біля нас і тільки дивився, не кліпаючи. — Я знав, що ви прийдете по мене. 

Поліція нас щільно оточила.

Було кілька екіпажів, багато офіцерів зі зброєю в руках. Нам наказали відпустити дитину і стати навколішки з руками на потилиці. Ми мали здатися. Але Марсель сказав, що ми не здамося. Правда на нашому боці, і ми битимемося за неї до останнього. Поки нам не дадуть нарешті спокій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно