Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

Тихо рипнули віконниці, і на темній шторі ледь засірів прямокутник. Усе ж надворі світліше, ніж у кімнаті. Потім скреготнув метал, і я здогадався, щото Шмигло зняв клямочку на кватирці. Дзявкнув шпінгалет. Спритно «працював» мерзотник. Укімнату ввірвався шум дощу і дмухнуло вільгістю. Колихнулася штора, нечутно посунулась ліворуч, немов занавіс у Будинку культури. У вікні, майже затуляючи його, щось чорніло незграбне, пелехате, не схоже на людську постать, а тим паче— на щуплого Шмигла. Воно завмерло, прислухаючись, і, напевно, нишпорило очима по кімнаті.

Я дякував дощу, що лопотінням по листю забивав удари мого серця.

Нараз із тієї примари щось спало, і тепер у вікні, на тлі темно-синіх хмар, окреслилась постать, що стояла коліньми на підвіконні. Матово світилась пляма обличчя і дві менші, мабуть, руки. Шмигло обережно спустив ногу на підлогу, затим другу і завмер, напівзігнувшись, немов приготувався до стрибка.

Великошич не вмикав світло.

Нарешті Шмигло випрямився і видався мені (може, від хвилювання) занадто рослим та огрядним. Він повільно, як інколи показують у кіно, рушив до ліжка. Лише тепер, коли в кімнаті трохи проясніло, я розгледів, що на ліжку хтось лежав, укритий ковдрою. Мабуть, хтось із наших хлопців.

Рука Шмигла шаснула під полу піджака, і в темряві зблиснуло широке лезо не то сокирки, не то сікача. Я з острахом подумав про того, що під ковдрою. А Великошич зволікав із світлом. Ну і витримка в нього і в того, що на ліжку! Шмигло вже поруч, зводив руку з лискучим лезом (а світла нема!), і я одним стрибком із засідки опинився на його спині, захоплюючи горло ліктем. Під правою рукою відчув жилаву шию і мускулисті плечі. Світло!

— Руки, Шмигло! — владно пролунав наказ Великошича.

Шмигло, високий, у сірому піджаку, без кашкета, різко крутнувся на голос слідчого, і я злетів з ньогопід стіну. Він кинувся, скрегочучи зубами, на Великошича, замахуючись сокирою.

— Це не Шмигло! — крикнув я. — Не Шмигло! Слідчий майстерно ухилився від удару і лівою зацідив напаснику в щелепу. Той змахнув руками і впав. Все відбулося миттєво.

— Шмигло, Арсене, саме Шмигло. Візьми сокирку, — спокійно сказав Великошич, оглядаючи кісточки пальців.

Шмигло лежав головою до мене, довгий і безживний, світячи лисиною із кущиками сивого волосся. Ні, не Шмигло. Я зайшов збоку… і ледве не скрикнув. Мені стало млосно й недобре. Дивився, наче крізь сито.

— Візьми сокиру, — повторив слідчий і суворо додав: — І не розкисай. Не розкисай.

На підлозі лежав Придиба, Олин батько, Сава Архипович, мій майбутній тесть. Я підняв сокиру і насилу доплентався до крісла. Може, мені це ввижалося чи снилось? Але ж ні, Сава Архипович. І Великошич жалісливо дивився на мене, опустивши руку з пістолетом. На ліжку ніхто не лежав, тільки горбатилась ковдра.

— Клич понятих, — мовив до когось у вікно Сергій Антонович. — Вставай, Шмигло, досить придурюватись.

— Хай вийде Арсен, — раптом сказав Придиба-Шмигло, не встаючи.

— Ну! — вимогливо наказав слідчий.

Він ворухнувся і сів, блідий, з опущеною головою. З розсіченої щелепи текла кров.

— Це, Арсене, не Придиба, а Шмигло Терентій Демидович. Він убив…

— Забери його звідси! Забери!.. — заволав несамовито Шмигло, зіскулившись, міцно стискаючи кулаки.

Ні, мені не ввижалось і не снилось. І не могло бути ніякої помилки. Я відчув у своєму єстві глибоку порожнечу, цілковите спустошення. Тільки в голові вистукувало, ніби молоточком, два слова: він убив, він убив!..

— Тримай, — Великошич подав мені свій ТТ. — Я відчиню двері для понятих.

Він убив.

Рукоятка пістолета зберігала тепло долоні слідчого.

Він убив.

Чорне вічко ствола на рівні грудей Шмигла. Він убив.

І запобіжник здійнято. Він убив.

Палець звично ліг на спусковий гачок. Він убив.

Ось так, легенько натиснути…

— Убий мене, — одним видихом проказав Шмигло, вп'явшись у мене знетямленими очима. — Убий!.. Заради Олі, чуєш?

Ось так, легенько натиснути і за батька, Карпаня, Дубовенко…

— Убий, Арсене, — бліде обличчя Шмигла спотворилось гримасою болю, відчаю і муки. — Убий!.. Оля…

Я бачив перед собою живого мерця, що сам себе катував, і відвів палець од спускового гачка. Охопила відраза й байдужість. Увійшов Великошич і ніби з докором глянув на мене. Кімната наповнилася людьми і нашими працівниками. Все навколо діялось мов поза моєю увагою, і мене ніхто не чіпав. Я сидів, наче в заціпенінні. У вікні сіріло — розвиднялось. Коли завели до кімнати Мошняк, величаву в своєму строкатому халаті, вона сплеснула в долоні і вигукнула:

— Та це ж Придиба!

— Ви його знаєте?

— Авжеж. Колись перестеляв нам підлогу.

— Коли?

— Давно, десь у сорок шостому чи сьомому роні.

Коли покінчили з формальностями, передбаченими слідством і законом, ми поїхали у відділ. У машині Великошич міцно, підбадьорливо стис мені лікоть.

У нашому будинку, незважаючи на ранні години, панувало пожвавлення: нас зустріли прокурор і начальник відділу, вітали з удачею. Я сприймав поздоровлення і метушню, ніби стороння людина, і часто ловив на собі стривожені погляди Сергія Антоновича.

Непомітно залишив приймальню і подався у свій кабінет. Уже не треба вмикати світло. Підійшов до вікна. В дворі, за вишнями, тьмяно жаріла лампочка в камері попереднього ув'язнення. Там сидів При… Шмигло. І лише тут, у тиші, я зрозумів, чому Великошич без всілякого пояснення усунув мене від розслідування. Він передбачив мої душевні муки й фахову безпорадність. Пожалів мене й Олю. Тепер з усіх тих переживань та потрясінь випливало гостре й болюче: а що буде з нами? Як сприйме все це Оля? Рідний батько — вбивця. А він же її вибавив, виняньчив, пестив, вона йому варила їсти і прала, цілувала, жила під одним дахом. Вона — і вбивця мого батька. Яке дике, неймовірне поєднання.

У мені наче щось надломилось, дало тріщину, і нона побігла