Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

…Чомусь снилася давня материна розповідь, як вона їхала на возі, а їх наздоганяли знавіснілі петлюрівці чи бандити і мій дід-коваль, якого я ніколи не бачив, стріляв по них з гвинтівки. Шалено мчали, фиркаючи, коні, віз підстрибував на грудках, і я щосили тримався за люшню, щоб не впасти. Оглушливо гриміли постріли, і густа, мов смола, темрява сповивала світ, і стугоніла земля під копитами. Віз підскочив, і я таки не втримався — брикнув на дорогу в пухкий порох, і воза як не було — розтанув, зник у пітьмі. Я намагався погукати діда, але тільки безголосо роззявляв рота, наче риба на березі, і ніяк не міг відірвати ноги від шляху. Мене охопив невимовний жах. Я вмирав од жаху, із застиглим криком у грудях, коли зненацька долинув мелодійний передзвін бубонців. Він не вмовкав ні на хвилину, і страх поволі випускав мене із смертельних лабет. Бубонні, бубонці…

Я прокинувся. Калатало серце. Настирливо дзвонив телефон, розтинаючи нічну тишу кімнати. Навпомацки налапав трубку.

— Алло.

— Арсене, давай до Мошняк. Без мотоцикла… Бігом! — наказав Великошич.

— А… а хіба йде дощ? — промимрив розгублено.

— Дощ! Дощ!.. Прочумайся. Тричі стукни у вікно спальні Мошняк.

Справді, за вікном лив дощ. Залишки сну розтанули вмить. Швидко вдягнувся і скрадливо, щоб не розбудити матір, ступив до коридора. Зрадницьки шелестів плащ.

— Арсене, це тобі дзвонили? — свіжо пролунав за дверима голос матері, наче вона й не спала.

— Так.

— Господи, в таку погоду, — зітхнула.

Погода була чудова. Я славив дощ. Час розплати настав.

Гучно відлунювали мої кроки на вулиці. Біг, не вибираючи дороги, просто по калюжах, щоб устигнути і випередити Шмигла, який, мабуть, уже вирушив до Мошняк. Біг безлюдними вулицями, гупаючи чобітьми, і серце вискакувало з грудей. Аби не припинився дощ. Хай би періщив до ранку. До ранку!.. А Шмигло хотів продати мені грушки. Грушки вбивці батька. Все, кінець, крапка на розслідуванні!

Біг, не натягуючи ворока, краплі сікли мені обличчя, змили голову, наче під душем, прохолодні цівки текли за комір сорочки, по спині й грудях. Іди, йди, дощику, зварю тобі борщику. Кому каша, кому борщ… Невже сьогодні злочинець потрапить у наші руки? Невже?..

Аж перед хвірткою Мошняк перейшов на крок. Набрав повні легені повітря, щоб вирівняти дихання. На подвір'ї тьмяно полискувало мокре листя на густих кущах рай-дерева. Будинок таємниче мовчазний і непривітний. Крізь зачинені голубі віконниці не пробивалося світло. Цікаво, чи впізнали мене наші, що десь тут сиділи у засідці? Коли б не сприйняли за Шмигла. Та, напевне, Великошич їх попередив. Хвилюючись, тричі постукав у віконницю спальні.

— Іди до дверей, — глухо, мов із-під землі, почувся його голос. Відчинив переді мною двері. — Роздягайся, — сказав пошепки. — Ми стежимо за ним.

— Прийде? — я скинув плащ.

— Обов'язково, — впевнено відповів Сергій Антонович.

Вінузяв мене за руку, ще не призвичаєного до темряви, і повів за собою, вільно орієнтуючись, ніби в себе вдома. Ми перетнули велику кімнату (здогадався по половику під ногами) і зупинились.

— Ти сховаєшся за кріслом, а я тут, за шторою.

— А де крісло?

— Вбудешся і побачиш.

— Мошняк є?

— У великій кімнаті.

— Котра зараз година?

— Сім хвилин на четверту.

Саме злодійський час, коли людина спить найміцніше. Шмигло мав досвід, знав, коли вибрати момент. Ми мовчали. Наче в глейкому мороці, я розпізнав ліжко, темні, неоковирні плями крісла, трюмо, портрети на стінах. Поруч біліло обличчя Великошича. За вікном шумів дощ.

— Здалеку йому йти? — кинув навідне запитання.

— Звідси далеченько його хата.

Сергій Антонович до останньої хвилини не повідомляв прізвища вбивці і хто він. Ну й не треба. Я його теж здивую, коли Шмигло опиниться тут. Конспіратор слідчий. Ретельно дотримувався свого плану. Я єхидно посміхнувся.

— Ти чого? — суворо прошепотів Великошич.

— Га?

— Чого смієшся, питаю? — гаряче дихнув мені у вухо.

— Еге, так я тобі й скажу.

— Будь обережний, Арсене, з вбивцею жарти погані, — попередив.

Я обережний, далі нікуди: кожен м'яз напружився до краю і прислухався до дзвону в голові, мимоволі тамуючи дихання. Подумав, що Шмигло теж чекав з нетерпінням дощу і зараз радів негоді, пробираючись темними вулицями. Лише в цьому збігались наші почуття. Але дощ його занапастить, приспить пильність.

Думав, що через кілька днів наше невеличке місто дізнається про арешт Шмигла, непомітного залізничника, і різні чутки поширяться між людьми, обростаючи дивовижними вигадками, поки не відбудеться суд. А викриття вбивці, що вчинив злочинвісімнадцять років тому, мабуть, набере розголосу і серед нашого брата. Не кажи гоп, поки не перескочиш, завважив, щоб не наврочити… Було б добре, щоб мати кудись поїхала. Але куди, як скоро розпочнеться навчання у школі.

Нашорошував вуха. Лопотів дощ, і від слідчого Пахло «Шипром». Не відав, скільки збігло часу, мабуть, більше, ніж півгодини, а Шмигло не з'являвся. Я злякався, що може зовсім не прийти. Та ні, заспокоював себе, він уже відчув, що займається у нього під ногами земля. Мошняк для нього свідок теж важливий.

— Іди за крісло, Арсене, — тихо мовив Великошич.

— Котра зараз година?

— П'ятдесят одна хвилина на четверту. Затям: поки не ввімкну світло — нічого не роби.

Я навшпиньки підійшов до крісла і присів за високою спинкою. Неподалік вимальовувалось у пітьмі широке ліжко. Вдало вибрав для мене місце слідчий: близько до вікна, щоб на всяк випадок відрізати шлях злочинцю і мати змогу бачити всю кімнату.

Дивився па штору. Справді чи видалось, що Великошич застережливо звів руку. Еге, звів. Я весь перетворився на слух. Промайнуло кілька хвилин, і я підсвідомо відчув, що хтось стояв, причаївшись, по той бік вікна. Я майже перестав дихати, а биття власного серця здавалося