Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

далі у глибину. Серце наче розполовинилось, невигойно ятрилось. Стало чогось шкода до сліз, до ридання, до відчайдушного крику. Я опустився за стіл й обхопив голову руками. Що станеться з нашою любов'ю?

З'явився Великошич, рішучий, збуджений.

— Шмигло не хоче зізнаватись, — сказав.

— А хто такий Шмигло?

— Про це — потім. Поїхали на обшук.

— Куди?

— До нього додому, — і багатозначно додав: — Уже дев'ята година.

О цій порі Оля вже на роботі. Я звівся. Слідчий поклав мені руку на плече й співчутливо запитав:

— Як тобі?

— Нормально.

Дощ не вщухав. Великошич наказав мені сісти з водієм, а сам із Шмиглом та старшиною Драчуком розташувались позаду. Мені здавалось, що відчуваю на потилиці гаряче дихання вбивці. У люстерку, куди я поглядав вряди-годи, відбивався довгий, із склеротичними прожилками ніс Шмигла, міцно стулені сині губи, сива щетина і біла наклейка на щелепі. Його очей я не бачив.

Ми швидко дісталися місця. На безлюдній вулиці чапіла одинока згорблена постать. Баба Фросина. Помітивши нас, заспішила по калюжах до зелених воріт, розмахуючи латаним кошиком. Утупилась у Шмигла колючими очима і засміялась, тикаючи в нього скарлюченим пальцем.

— Собаки, там собаки. Гав, гав!.. Ти їх пожер, собачок? — белькотала. — А вони вас не покусали?

— Ні, бабцю, не вкусили, — відказав Великошич. — Драчук, запросіть понятих.

Я нерішуче ступив на подвір'я, кинув погляд на вікна.

— Оля на роботі, я дзвонив, — тихо зауважив слідчий.

Відімкнув двері на ґанок, і ми ввійшли до хати, у велику кімнату, обставлену зі смаком, з кришталевою люстрою, із килимом на підлозі та на стіні за диваном.

— Сідайте, Шмигло, — кивнув слідчий на стілець. — То не скажете, де сховані коштовності?

— У мене нічого нема, крім Олиних прикрас, — буркнув.

— Дарма, Шмигло, не признаєтесь.

Ми чекали понятих. Одганяв від себе думку, що доведеться робити обшук ів Олиній кімнаті, в тій кімнаті… Ні, вирішив, туди не зайду і Сергій Антонович не примусить. Я вже сприймав усе, що трапилось, без відчуття спустошення і порожнечі, лише в грудях ніби покоїлась велика брила, яка то підступала до горла, то осідала й давко щеміла. Що ж, я домігся того, чого прагнув: спочатку відшукати батькові сліди, а потім викрити вбивцю. Я міг святкувати перемогу, радіти з помсти, з торжества справедливості і закону. Проте почуття святковості не було. Натомість — тоскне, незрозуміле очікування якоїсь неминучої втрати.

У будинку ми нічого не знайшли, окрім Олиних прикрас та фотографії молодої жінки за образом у кімнаті, де спав Шмигло. На горищі, в підвалі, всараї, в погребах — теж нічого. Я бачив занепокоєння Великошича. Шмигло кривив губи в зловтішній посмішці. Залишалося перекопати город і обійстя. Мені не вірилось, щоб коштовності були схованідалеко. Такі речі повинні лежати завжди напохваті, але в надійному і потайному місці.

Слідчий, пригнічений та посмутнілий, замикав двері.Я востаннє поглянув на хату. На причілках і обабіч ґанку з ринв у діжки дзюркотіла дощова вода. Шибки вікон мокрі, всіяні краплинами, ніби всльозах. Пасмурна сльотава погода ще дужче загострювала нашу невдачу з обшуком. Ми рушили до хвіртки. Я оглянувся.

— Стійте! — і метнувся до хати.

З ринви, ліворуч від ґанку, вода не витікала, хоч у діжці вона була, але застояна, з душком. Я встромив руку в трубу — сухо. Тоді смикнув за трубу, і коліно роз'єдналось. У ньому лежала поруділа шкіряна торбина. Почув, як позаду несамовито верескнув Шмигло Він упав на спориш і качався, харчав, дер землю нігтями. Поняті, дві сусідки, злякано притислись до воріт. Старшина Драчук ухопив його за комір і легко, мов кошеня, поставив на ноги.

До мене підбіг Великошич, обняв і дзвінко поцілував.

У торбині виявились коштовності, серед них золотий годинник із дарчим написом комбрига Федоренка. І мені відразу пригадався лист Куртія. Слідчий завів годинник. Приклав до вуха.

— Іде, Арсене, йде, — мовив зраділо і подав мені.

Батьків годинник!..

Розділ двадцять дев'ятий

Ми вертались іншими вулицями. Великошич задоволено покахикував, перекидався незначними словами щодо погоди із старшиною. У люстерку я бачив тільки чорний кашкет Шмигла, що відчужено сидів, звісивши голову на груди. Незаперечні докази, знайдені нами, його остаточно доконали.

Газик зупинився на початку мого провулку.

— Йди додому, Арсене, відпочинь, — сказав слідчий і дав мені маленьку коробочку. — Там дві таблетки ноксерону. Випий. Тобі треба обов'язково заснути.

— Але ж… — я багатозначно зиркнув на Шмигла.

— Я тебе викличу, — Великошич поплескав мене по плечу, стомлено посміхнувшись. — Ми ще про все поговоримо.

Газик рушив. Я деякий час дивився йому вслід. У задньому віконці біліла смужка шиї Шмигла. Лише тепер, отримавши наказ відпочити, я відчув утому: намоклі чоботи й плащ здавалися неймовірно важкими, а кілька сот метрів до хвіртки — кілометрами.

Новий зелений паркан, металева хвіртка, фарбована веранда, жерстяний дах — ніби чуже подвір'я. Я штурхнув хвіртку носком і, не притримуючи, попрошкував до веранди. Хвіртка гучно трахнула, ніби пролунав постріл. Біля сходинок витер ноги в шкрабачку. На порозі вже стояла мати. Обминаючи її поглядом, з опущеною головою зайшов до хати. В коридорі скинув плащ і чоботи.

— Давати обідати? — стурбовано запитала маги.

— Потім.

На кухні ковтнув дві таблетки й запив водою. У своїй кімнаті роздягнувся і ліг на диван.

— Ти не хворий, Арсене? — в голосі матері звучала погано прихована тривога.

— Ні.

Вона причинила двері й тихо почапала. Це останнє, що я почув…

Прокинувся від нестерпного відчуття голоду. Надворі пасмурно, але не дощило. Годинник мій не йшов. У пам'яті зринули приголомшливі події, і я скочив на ноги. Першим бажанням було потелефонувати Великошичу, навіть простяг руку до трубки, але згадав,